Читати книгу - "Льодовиковий період"

— Це був просто нещасний випадок, більш нічого.

А сніг падав і падав, засипаючи все, що ще лишилося незасипаним. Будинок німував, людей наче паралізувало. Зціпивши зуби й перемагаючи біль, я ще міг зусиллям волі поворушити руками-ногами, однак ціпеніли думки, вмирали, тільки-но народившись, сподівання, вмирала довіра до людей.

Підійшовши до мене з молодим залізничником, Ксенія вирвала мене з цих безнадійних роздумів.

— Ви ж усе знаєте, — шепнула вона мені й кивнула на вазу, де було заховане взуття. — Будь ласка, зрозумійте нас і допоможіть, але так, щоб ніхто не помітив. Нам потрібно вибратися звідси, і якнайшвидше.

Вона, очевидно, думала, що то я заховав черевики, що я причетний до того порядку, який тут запроваджено. Розмовляючи зі мною, вона уважно роззиралася. Доктор Тюдор розмовляв на другому поверсі з Андреасом про те, які бувають у світі катастрофи. В цьому я й сам був достатньо обізнаний. Новиною для мене була рішучість Ксенії накивати п’ятами. Вона вже дістала з кутка в гардеробі шинель залізничника й тримала в руках свою шубу.

— Ви ж бачите, — сказала вона й попрямувала до вази. — Чи ви не помічаєте, що трапилось?

Я спочатку не зрозумів, що її так схвилювало. Вона обернулася до мене і, скрививши обличчя, прошепотіла:

— Хто знає, що з нами буде завтра, коли й далі лишатимемося в цій трупарні.

На лобі в неї з’явилися червонясті плями, такі, як і в мене. Я покрутив головою й відчув, що все моє обличчя запалало.

— Ні, — промимрив я. — Ні, це ж неправда.

Ми знову заговорили натяками. Розмова перейшла виключно на взуття. Я міг з чистим сумлінням сказати, що його не чіпав. Можливо, це була якась дитяча витівка, а може, тут крився й добре замаскований намір дорослих людей — щоб ніхто не міг звідси вийти.

— Не можна приймати якихось рішень без загальної згоди, — гарячкувала Ксенія, однак сама не наважилась простягнути до вази руку за взуттям. Хоч інші на нас майже не звертали уваги, вона безперервно озиралася. Здавалось, Ксенія гнівалася й на мене, бо я не підтримав її плану — чимшвидше втекти, мовляв, поза стінами цього притулку нас підстерігає небезпека. Доктор Тюдор, старий Максим і директор готелю, поведінку яких вона не схвалювала, були в такому ж становищі, як і ми, й намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати. Звичайно, в разі потреби, щоб не дати іншим наробити дурниць, вони вдалися б до крайніх заходів. Їхню сувору рішучість, яку мені вже довелося відчути на собі, я тепер сам обстоював, захищав навіть їхнє прагнення зробити з усього таємницю.

— Ми не повинні займатися балаканиною і весь час сперечатися, — сказав я. — Бо все одно це нічого не змінить.

— Та це я розумію, — відповіла актриса, але все-таки хотіла забрати своє взуття, щоб піти звідси геть коли їй тільки заманеться. — Я маю на це причини й нікого не просила наглядати за мною чи брати під опіку. Якогось керівництва чи ще чогось подібного, гадаю, у цій місцевості взагалі немає, інакше хтось би вже давно вигулькнув.

— Яким же чином? — спитав я й загородив собою вазу, наче це входило в мій обов’язок — демонструвати здоровий глузд чи якийсь інший прояв авторитетності. Мені нічого іншого не спало на думку, ніж заговорити про погоду, нагадати про шалений сніговій. Ми перезирнулись, я міцно тримав хлоп’ячі чобітки, за якими вона простягнула руку.

— Невже ви теж такий? — вигукнула Ксенія. — Дайте! І самі ходіть з нами!

Я розгубився, не знаючи, що відповісти. Хіба хто-небудь доручав мені думати за Ксенію, залізничника, хлоп’яка, Аншюца, мою сестру та, зрештою, й за себе самого? За спиною я ховав хлоп’ячі чобітки, щоб ніхто не міг зрозуміти, про що йдеться, хоча нікого поблизу не було.

— Ні, — сказав я, — це ні до чого, я тут вам не товариш.

— Боягуз! Тут самі боягузи! — вибухнула вона й, розлючена, повернулася до залізничника, котрий міцно тримав її і не давав їй розмахувати руками.

Не сказавши й слова, вона нарешті вгамувалася, дала себе відвести вбік, бухнулась у крісло біля каміна й провела рукою по обличчі, на якому в одблиску вогню проступив жахливий рум’янець. Обличчя відразу набуло воскового відтінку й заклякло, наче маска.

— Докторе Тюдор! — вигукнув залізничник угору. — Йдіть швидше сюди!

Ми понесли Ксенію сходами вгору. Чимале приміщення було устатковане як лікарняна палата, де вже лежали хлопчик і двоє дорослих, котрих я ще не бачив. Там було й четверте ліжко, ми й поклали на нього Ксенію, та вона, здається, вже знепритомніла. Моя сестра, накинувши на сукню білий халат, допомагала докторові.

— Ево, — сказав я, однак вона зробила мені знак мовчати.

Лікар зауважив залізничникові, чому той досі нічого не сказав йому про Ксенію, а коли ми виходили з кімнати для хворих, залізничник мене спитав:

— Ви що-небудь помічали раніше?

Я знизав плечима, бо не тямив на медицині, та й не хотів зважати на міміку сестри, яка дивилася на мене й виразно кривила свої нафарбовані яскравою помадою губи.

Я помітив Аншюца, який причаївся біля дверей. Він був про мене не найкращої думки, проте вірив мені набагато більше, ніж я сам собі. Я поставив хлоп’ячі чобітки внизу біля каміна, й Аншюц помітив це.

— Дайте й мені моє взуття, — сказав він, ідучи за мною слідом і запевняючи, що знає про все, що тут діється, мовляв, то я підбурив проти нього