Читати книгу - "Золото і анаконда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось ми над Льянганаті! То тут, то там під нами блищали озера. Джордж показав мені Антехос (Окуляри) і Яна Коча (Чорне озеро), про які згадуються в дерротеро. Тепер ми летіли прямо на три вершини. Сонце вже піднялось над горизонтом, і його скісне проміння надавало казкового вигляду цим диким горам.
Ми зробили кілька кругів над вершинами, про які говорив нам Джордж, але Андраде крикнув мені на вухо, що це не ті гори, і показав далі на південь. Там справді височіли ще три вершини, розташовані правильним трикутником!
Наш літак, ніби кондор, кружляв над Льянганаті. Роблячи крізь відчинене віконце знімки — це були перші в світі аерознімки Льянганаті, — я думав про всіх тих, хто протягом віків пробирався в цей жахливий і водночас такий привабливий край. Яка строката компанія! Падре Лонго, Гусман, полковник Брукс, капітан Лох та багато інших шукачів скарбів — усі вони ніби пропливали перед моїми очима. В цьому лабіринті, там внизу, вони метр за метром пробивалися вперед із палицями в руках, а шлях, який коштував їм тижнів і місяців неймовірних зусиль, ми тепер долаємо на своєму сріблястому птахові за кілька хвилин.
Ми й не зогляділись, як настав час повертатись у Кіто, бо о восьмій годині літак мав вирушити в свій звичайний рейс, а треба було ще забрати вантаж і пасажирів.
Коли ми залишали Льянганаті, найвищі вершини уже закутались у хмари, які раптом набігли невідомо звідки, а зі сходу, з вологих лісів Орієнте, повільно здіймався до гір густий туман.
— За кілька годин все Льянганаті сховається в хмарах, — сказав Джордж. — І може статись так, що минуть цілі тижні, поки знову виясниться. Не забудь узяти з собою туди калоші і парасольку…
5
ЕКСПЕДИЦІЯ В ДОРОЗІ
Ми сиділи з Густавом Альгордом у маленькому барі в Амбато і розмовляли з Кенгуру-Брауном, коли з’явився дуже стурбований Андраде.
— Що тебе так хвилює? Сідай краще і випий з нами! — скомандував Кенгуру-Браун, наливаючи Андраде чарку віскі.
Браун — старий австралієць, ветеран джунглів. Я вперше познайомився з ним 1935 року на річці Напо, коли йшов в Амазонас. Після того ми не раз зустрічалися з ним, але тепер в Амбато я не зразу впізнав його. Раніше він завжди ходив поголений, а зараз відпустив довгу кошлату бороду, яка вилискувала білим, сивим, жовтим і рудим. А прикрасив він себе так на старість тому, що його вкусила отруйна гадюка в праву руку, і він зовсім не міг нею орудувати. Щоправда, Браун: спробував голитися лівою рукою, але зазнав буквально кривавого фіаско. Хоч-не-хоч, а довелось йому покинути; свої джунглі і прийти в Амбато, щоб звернутися до лікаря…
Недавно я дізнався, що Браун помер. Старий мешкав сам у будиночку над річкою Напо. Якось він важко захворів, а тут почалася повінь, річка обернулась на брудну лавину води, і перебратися на другий берег, у селище Напо, було неможливо. Так смерть забрала Кенгуру-Брауна, одного з найхоробріших і найблагородніших піонерів Орієнте.
Люди з такою вдачею, як у нього, потрібні скрізь, а їх стає дедалі менше. У всякому разі в таких країнах, як Браунова Австралія і моя Швеція, де рівень життя високий, а вимоги до людей ще вищі. Тепер рідко де знайдеш таких палких піонерів, готових на самопожертву, на риск, здатних задовольнятися найменшим, — людей із вдачею вікінгів, про яких так багато пишуть і яких, здається мені, так мало залишилось…
Однак повернемось до Андраде. Кілька днів тому пін виїхав з Кіто з основною частиною спорядження в Пільяро, звідки ми мали вирушити в похід. Там йому треба було найняти носильників. Але Андраде зіткнувся з несподіваними труднощами і повернувся сказати про них, щоб ми могли якось запобігти затримці.
Виявилось, що якийсь поліцай у Пільяро почав вимагати від Андраде документів і офіціального дозволу уряду на експедицію в Льянганаті. Андраде відповів, що така вимога безглузда, бо ніхто не може заборонити еквадорцеві подорожувати по своїй власній країні. Поліцай велів йому замовкнути і сказав, що посадить його в тюрму, а спорядження конфіскує, якщо Андраде не послухається.
Андраде вважав, що поліцая підкупив якийсь впливовий пан, котрий хотів одержати концесію в Льянганаті, коли там і справді знайдуть щось цінне. Через поліцая він сподівався вивідати мету нашої подорожі і дізнатись, хто в ній бере участь. Можливо, Андраде й угадав. Адже в Південній Америці, навіть у найвіддаленіших місцевостях її, трапляються також особи, які, маючи владу в руках, використовують кожну нагоду, щоб тикати носа в чужі оправи. Якось мене самого арештував один з таких маленьких гітлерів, вирішивши, що я шпигун. Це навчило мене завжди мати про запас рекомендаційного листа від якого-небудь вищого чиновника країни. Цього разу в мене теж був такий документ — підписаний секретарем президента лист із наказом чиновникам усіма силами допомагати нам. Андраде прочитав його і заспокоївся.
Попрощавшись із старим Брауном (який з чаркою чудово справлявся і лівою рукою), ми найняли машину і вирушили в Пільяро. Покручений, небезпечний шлях пролягав по тих місцях, які в серпні 1949 року спустошив жахливий землетрус. Скрізь ще видно було сліди катастрофи — великі обвали, зсуви, зруйновані будинки й мури. Ще більше спустошення ми побачили в Пільяро, куди доїхали за півгодини. Це маленьке містечко мало такий вигляд, ніби на нього окинули атомну бомбу.
Страшна річ ці землетруси. Вони завжди починаються несподівано, причому людина почуває себе зовсім безсилою. Катастрофа 1949 року застала мене в Кіто. Я пам’ятаю її так, ніби це було вчора. Я сидів за письмовим столом і дописував останній розділ своєї книги, тому настрій у мене був чудовий. Раптом я схопився, ніби в якомусь страшному сні. Дім ходив ходором, дружина злякано кричала;
— Тікай! Землетрус!
Ми кинулись у садок. Земля хиталась під нами, мов палуба корабля, дерева гнулися, як у бурю. Потім усе так само раптово затихло…
Кіто землетрус не завдав великої шкоди; в нашому будинку тільки трохи потріскалась штукатурка. Але в сусідній провінції Тунгурагуа чимало міст
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і анаконда», після закриття браузера.