Читати книгу - "Дорогами Маклая"

— Я до тебе, Панасе, — мовив Карпо. — Кажуть, ви вже виступати зібрались, а мого Степана чогось не кличуть. Забули, чи що?

— Та ні, не забули. Одинак він у тебе, тому й не кличуть, — одказав Панас.

— Та, звісно, одинак, — погодився Карпо. — То й що? Хіба як один, то йому вже й козаком бути зась?

— Таж за твою стару дурну голову печуться!..

— Еге ж, печуться, щоб очима кліпала. Усі люди як люди, за шаблюку та на коня, а воно… Чортів син підкови ламає та за дівками бігає… Он Махлаєм прозвали, як недоумка якого. А йому б шаблюку — та на басурманів! Ні, Панасе, бери хлопця до себе в сотню. Зроби з нього козака доброго!

Панас подумав якусь мить, потім до Степана:

— Ну а ти хлопче, що скажеш? Може, батько проти волі твоєї на війну тебе жене?

— Та ні, дядьку Панасе, не жене, але дома обридло. Усе вчить, як треба жити. Майже щодня голоблі на моїй спині ламає, то вже краще на війні…

Отак Степан Макуха, якого по-вуличному Махлаєм прозвали, став джурою в сотника Панаса Загайла.

Армія генерал-аншефа Петра Олександровича Румянцева[10], до якої входили й полки запорозьких козаків, поспішала на південь, до Чорного моря. І ось одного разу, вже на підступах до турецьких кордонів, сотню Загайла послали в розвідку, щоб з'ясувати, чи нема поблизу турків і чи можна стати табором.

Козаки довго скакали степом. Рівнину то тут, то там краяли глибокі балки. На шляху не траплялося жодної живої душі. І раптом — турки! Вони якимось чином опинилися ззаду. Козаки ледве встигли повернути коней.

У турків було не менш як п'ятсот шабель: п'ятеро проти одного.

Але кожен один — то запорожець!

Могутні, наче степові орли, гнівні в запалі бою, козаки рубали ненависні з діда-прадіда ворожі голови, мов поганий чортополох. Але, звісно, гинули й самі. Наприкінці сутички з сотні запорожців лишилося тільки дванадцятеро, а серед них — і Степан Макуха.

Яничарську півтисячу було, проте, розгромлено. Більшість турків козаки знищили, решта ганебно вдарилася навтіки: тільки смуга від них лягла степом.

Верталися козаки до своїх, а з ними й Степан Макуха із смертельно пораненим сотником на руках. А на аркані, притороченому до Степанового сідла, плентався в російський полон Сафар-бей турецький. Джура полонив знакомитого турка ще в розпалі бою. А тепер катувався: якби не оцей проклятущий бей, то не спіткало б його сотника лихо. Не думав тоді Степан Макуха, що за свою здобич він одержить нагороду з рук самого генерал-аншефа і дістане чин сотника.

Згодом під час наскоку на Очаків восьмисотенного загону козаків під командуванням капітана Зорянича, серба, який служив у Румянцева, Степан знову відзначився. Його сотня, спішившись, перша пробилась на фортечні стіни, захищаючись від розтопленої смоли й ворожих куль щитами з мокрої повсті.

Запорожці фактично захопили фортецю і залишили тільки тому, що брати її остаточно російське командування тоді ще не мало наміру.

Цього разу Степанові за безприкладне геройство й військову кмітливість пожалували чин хорунжого й на клопотання того ж генерал-аншефа Румянцева дарували дворянство. З цієї нагоди Степана викликали в Петербург, де його приймала імператриця Катерина II. Вона особисто вручила йому дворянську грамоту й почепила на шию стрічку з бойовим орденом Володимира І ступеня — найвищу офіцерську нагороду того часу.

Та козак лишився козаком. Підписуючи казенні папери, він за звичаєм запорожців повинен був ставити поряд із прізвищем ще й своє прізвисько: хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха, на прізвисько Махлай. Називати себе таким прізвиськом в казенних паперах Степанові, звичайно, було не вельми приємно. Та й саме прізвище не по-дворянському звучало. Ну що таке Макуха? Вичавки з олійного насіння. Не личить дворянинові. І Степан переробив надто плебейську «Макуху» на «Миклуху», а «Махлая» — на малозрозумілого «Маклая». І задля оригінальності став писати ці слова через рисочку.

Той прадідівський підпис і взяв собі потім за прізвище Микола Миколайович, тільки перше слово в ньому не став відмінювати — Миклухо-Маклай.

Запорожці Охрім Макуха і його доблесний правнук Степан Миклуха в родині Миклух були легендарними героями, їхньою гордістю. Та ніяких портретів доблесних воїнів не лишилося, і обидва вони для Миклух уособлювалися в гоголівському Тарасі Бульбі, мальований портрет якого Микола Ілліч, батько Миклухо-Маклая, повсякчас тримав у себе на столі. Тому й Маклай не випадково називав себе нащадком Тараса Бульби.

Сам Микола Ілліч був дворянином Стародубського повіту Чернігівської губернії без наділу, тобто родового маєтку. Катерина II дала Степанові дворянство й нагородила високим орденом, та село під Черніговом, з якого вийшли Миклухи і де був колись хутір Остапа Макухи, Степанового діда, з усіма угіддями й людьми подарувала під час закріпачення українського селянства своєму відставному фаворитові графу Орлову. Отож вільні козаки Макухи перетворилися на кріпаків, стали бидлом, і тільки одну їхню гілку по лінії Степана врятувала від злої долі дворянська грамота. Але вона не завадила графові Орлову відняти в Степана «на законних підставах» дідівський хутір, і всі Миклухи потім добували собі засоби до життя або службою в армії, або ж працею на посадах дрібних чиновників.

Ілля Захарович, батько Миколи Ілліча, був офіцером Низовського полку і закінчив кампанію 1812 року в чині прем'єр-майора. Тяжко поранений у битві на Березині, він 1813 року подав у відставку й жив на пенсію по інвалідності. Помер, коли його сьомому синові Миколці минав четвертий рік, 1822 року в Стародубі.

Рано втративши батька, Микола Ілліч, як і всі його брати, навчався в Ніжинському ліцеї, заробляючи гроші на прожиток приватними