Читати книгу - "Обережно, діти!"

Я розглядав Богданові фігурки, яких у мене не було. Вони подобалися мені більше, ніж мої. Богданова мама приготувала нам сік. Я не люблю апельсиновий сік, та мама казала, що не можна в гостях казати, що тобі щось не подобається. Я так і сказав Богдановій мамі. У неї іншого не було.

Коли ми повернулися в дитячу, я виявив, що Дік з’їв мої цукерки. Та коли побачив, як він язиком злизує мої фігурки, спробував вийняти їх із його зубів. Я не розумів, чому моє леґо посмакувало Дікові більше, ніж Богданове. Богданова мама перев’язала мені руку й запропонувала синові фігурки. Я не взяв. Мої були кращі.

Нарешті випав сніг! Я навіть трохи забув про з’їдене леґо. Навкруги все було біле, наче в цукровій пудрі. Я не міг дочекатися, поки мама дозволить узяти санки. Сьогодні субота, і всі сплять довше. Ото не щастить! Зате не треба чистити зуби, однак ніхто не бачить! Надягати спідні штани і снідати також не треба.

– Спочатку сніданок! – гукнула мама з кухні. У Лінки нема вихідних.

Зате Софійка додивляється свій сто двадцятий сон.

– Сніданок о восьмій, а вже одинадцята. Я краще прийду на обід, – спала мені на думку непогана ідея.

Мені таки не вдається відбитися від сніданку.

– Тільки какао! Будь ласка. – Я так лагідно склав губи, що навіть моя стара вихователька мене б пожаліла.

Я таки мусив з’їсти канапку. Богдан телефонував тричі. Стас двічі. За десять хвилин я мав уже бути внизу.

Я ніяк не хотів брати із санками коцика. Здається, мама ще досі не збагнула, що я – не Софійка. І мені вже давно не три роки. Потім будуть лаяти, що я загубив.

Спочатку ми хотіли ліпити сніговика. Сніг був уже не такий легкий, як учора, і тримався купи. Та спочатку ми вирішили зробити нову ковзанку, бо на іншій були старші хлопці. Воду ми носили від Богдана: він живе на першому поверсі. Його мама поїхала до бабусі в гості.

Спочатку нам не було ковзко, поки не прийшли великі хлопці. Вони трохи вчовгали ковзанку, але скоро нас із неї вигнали. На залізній гірці не так зручно, та ми все одно з’їжджали. Але вже без санок.

Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.

– Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, – сказала Віра.

Від самої думки про чай мені стало тепліше.

– На десерт пропоную морозиво, – сказав я і кинув у Віру сніжкою.

– Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, – сказала Іринка. – Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.

– І не треба! – розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.

Я побіг туди. Віра кинулася за мною.

Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.

– Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? – кепкувала Зося.

Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів з’їсти гірку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів з’їсти гірку.

– Він, певно, сьогодні не снідав! – гукнув хтось із старших.

– Перестаньте вже! – кричала Нелька. – Йому треба допомогти.

– Покличте його маму, – підказала Віра.

Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу – мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.

Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.

Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.

Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», – повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, – каже дід. – А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на комп’ютері. «Ти заважаєш сестричці», – повторюють усі, наче змовилися.

Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.

Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.

«Сьогодні мій день! Ура!» – повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.

Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей»1 та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не з’ясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій