Читати книгу - "Кровна мста"

– Добре, купче. Пощастило тобі, що я нашу дружбу стару пам’ятаю: допоможу твій борг забрати, тільки покажеш мені того грека і тих варягів. Віру маю, що і ти про нашу дружбу не забув і за добро добром віддаси.

Тепер уже Вадим посміхнувся.

– Справді – стара й сильна дружба наша.

При тих словах вони подали один одному руки.

– Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.

Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…

Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.

Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.

Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.

Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.

Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.

– Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.

Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.

– Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.

Тут у розмову втрутився Вуй:

– Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.

Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:

– Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?

– Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.

Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:

– А через два дні – сімдесят і п’ять буде.

Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:

– Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.

– Та вуса довші, – докинув Середич.

– Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову посміхнулися.

Вони зайшли в човен один за одним, склали обережно свої пакунки. Відчалили. Перед тим кожен мовчки чи вголос попросив у Господа та Богоматері щасливої дороги.

Вітер був попутний, тож вої напнули вітрило й сіли за весла. Купець стернував, узявши курс на південний захід. Вони мали намір обігнути Таврію, доплисти до гирла Дніпра, а там, ідучи проти течії, добратися до Києва.

З присутніх Вадим знав п’ятьох: Мирослава, Середича, Вуя, Луку, а ще Турика. Останній – геть молодий хлопчисько. Он усе нишпорить очима по березі, наче шукаючи кого. Певно, дівчина вийшла провести, помахати білою хустиною. Любов…

Вони мовчали, лише голосно видихали повітря з легень, коли вкотре налягали на весло. Гребли разом, не дивлячись, що хтось – боярин, а хтось – простий дружинник. Човен ішов швидко, ніби перестрибував із хвилі на хвилю, тільки снасті скрипіли та лопотіло вітрило. Недарма Вадим стільки років проходив морями – розумівся на тій справі.

Мури Корсуня показалися перед очима після того, як сонце повернуло з обіду на захід. Човен саме повернув на північ, обігнувши таврійський берег із його багатими грецькими селищами та синіми горами.

– Куди це ти правиш, купче? – запитав боярин Середич, зрозумівши, що човен поміняв курс.

Вадим навмисне не відповів, даючи змогу сказати Мирославові. А той із відповіддю не забарився:

– До Корсуня.

Така коротка відповідь задовольнила всіх: до Корсуня – то до Корсуня. Тільки не Середича.

– Хіба ж Ярослав у Корсуні сидить?

Мирослав не поспішав відповідати, зате вставив своє Вуй, який Середича не любив:

– Князь велів Корсунь мечем узяти та віддати Ярославові як віно за землю сіверську.

Зарозуміла відповідь старого образила боярина, а гордий Середич цього терпіти не хотів, навіть такому чоловікові, як Вуй. Не звик зносити образи, та ще в присутності молодих дружинників.

– Хіба що шинки корсунські мечами своїми витягнете. Захотілося, воєводо, кров стару розігнати з молодою гречанкою?

Запала мовчанка. Усі знали крутий норов свого воєводи, сам Середич почав очима намацувати руків’я меча – від цього старого можна чекати чого завгодно. Вуй відпустив весло, повернувся до боярина і своїм тяжким поглядом вперся на нього. Середич лише трохи поблід, проте сміливо дивився в очі старому, витримуючи той погляд.

– Були вже в мене і гречанки, і степовички, і болгарки, і ляшки. А от єгиптянки не мав іще єсмь. Кажуть, вельми гарні діви із землі єгипетської, хочу спробувати на старість. Ти зі мною чи як?

Новий жарт від старого воєводи миттю зняв напруження – і всі зареготали. Середич почервонів, відвернувся і сплюнув за борт.

– У корсунському порту довго простояти доведеться. Чую, гов’ядом пахне з ваших товстих