Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Я озирнув усі ті схилені до себе обличчя й побачив, як зламалися їхні брови, а очі запалали майже щасливо. Один тільки сіроносий виявляв скам'янілу поважність.

— Але ж чи ви, пане, — сказав він, дивлячись на мене з тією лагідністю, з якою дивиться вуж на жабу чи мишу, — стриглись у чорне духовенство? Ми шануємо закони і хочемо вияснити, якому суду підлягає ваша милість: світському чи духовному?

— Сказати треба, що немає у тому потреби, — легковажно озвався мій голос: я знову заговорив фігурно. — Не від постригу залежить наше поступування і наше про бога дбання, а від того, яке є серцю ударування. Я відчув потребу у внутрішньому вдосконаленні, а вже це одне піде для найвищого хвалення.

— Ага, ага, у внутрішньому вдосконаленні, — всміхнувся, закивавши радісно головою, сіроносий. — Саме для цього вам конче необхідно ґвалтувати шинкарок?…

Вони розсміялися, а я, відштовхнувши руку, що притримувала мене на столі, обурено сів.

— Пані шинкарко, — вигукнув я. — Мені вже стає жарко! Засвідчіть цим людям, що вони даремно кладуть на мене огуддя!

Але шинкарки в покої не було, і я роздивився навкруги не без здивування. Здається, я вже починав розуміти, на що тут заходить, і страх таки почав проникати у мене.

— Це тобі не допоможе — облишив чемне «ви» сіроносий. — Коли б вона призналася, то кара не оминула б тебе все одно, хіба що покарали б вас обох. Ти ж не такий простак, щоб не відати про приписи Литовського статуту [2]…

Я не дослухав його мови, а, рвонувшись зі столу, з розгону вдарився об двері, котрі вели на сходи й до шинку. Але двері було зачинено, і на цю потугу сіролиці розреготалися. Тоді я кинувся до ніші, де було вставлено вікно. Але й там я побачив залізні штаби, крізь які міг пролізти пацюк або кіт, але не людина. Сіролиці стежили за моїм борсанням з іронічною цікавістю.

— Вже набігалися, пане? — спитав сіроносий. — Коли так, сідайте, щось нам розкажете, хай навіть і фігурно. Про те, хто ви такий і від яких злочинів ховаєтеся…

Я й справді почав заспокоюватися. Здається, вони не за того мене прийняли, у

— Ні від кого я не ховаюся, — сказав гаряче і таки не фігурно, — і все, що оповів про себе, правда. Нікому я не вчинив лиха і ніде нічого не вкрав. Ніхто не проклинав мене в цьому світі, і я сам не маю ні до кого жодної злості. Живу вільним птахом, а коли мені дають милостиню, то тільки з доброї волі: ножа я до горла людям не приставляю.

— А шинкарки? — солодко спитав сіроносий.

— Пане, — гордо сказав я. — Тут теж якесь непорозуміння. Те, що сталося, невідомо чи й моя вина; я випив недоброго меду. Чому, пане, пив той мед я один, а не всі ми?

Я спинився передихнути. Проти мене стояли сіролиці й пильно на мене дивилися. Я навіть відчув: починають ненавидіти мене. Здавалося, наготувалися кинутися на мене, щоб затулити мені рота. Щось важке й тупе було в їхньому позирі, здається, я зачепив їх нерозважно, бо коли вони справді підмішали у мій трунок любасного зілля, значить, хотіли бачити мене злочинцем. Але я ще бажав перед ними виправдатися:

— Кожна людина, панове, у цьому світі має тільки собі призначене. До того чи іншого. Кожна людина знаходить собі одежу, а одежа відповідає думкам, які снують у її голові. Кожна людина, зрештою, має перед собою проводиря, котрий веде її, як сліпця. Кожна людина — сліпець, але кожна людина хоче і може прозріти.

— Щось не дуже ми зрозуміли, — сказав, покліпавши очима, сіроносий. — Кажіть ясніше.

— Це все дуже просто. Я міг би бути чинбарем або шевцем. Міг би стати справжнім ченцем або попом, але тоді я пізнав би тільки дрібку світу: лише світ чинбарський чи шевський, лише світ чернечий чи попівський…

— А все-таки ви натягли на себе личину ченця, — сказав сіроносий. — А для ченця це дивні думки. Та й нам їх важко утямити.

— Тут і тямити нічого, — гаряче сказав я. — Обрав собі життя вільне й не утяжене світовими клопотами. Поклав на себе справжній чернечий габит, а не позірний. Бо справжній чернець — це самотній, а самотній, носить він рясу чи ні, гнила на ньому сорочка чи золотий каптан, завжди убогий духом. Він шукає найприроднішого собі місця і стану. Але він ніколи не проклинає світу і не вважає його вмістилищем бридот. Він любить той світ і все, що його творить…

— І нападає на беззахисних шинкарок, — криво всміхнувся сіроносий. — Чинить гріх срамотний і оскверняє святу й доброславну віру…

Я відчув небезпеку. Хтось до мене підступно наближався ззаду. Крутнувся шалено, але тої ж миті мене вдруге вдарено довбнею, світ переді мною померк. Мене схопили дужі руки й потягли. Здається, мене волочили сходами, бо голосно гриміли під чобітьми приступки. Я хапнув ротом повітря і знепритомнів удруге…

Простувала слідом за ними сумна невидима тінь, не людина, а її присутність. Ішла за тим, котрому мусила улягати і в чиїй подобі жити. Ченця тягли за руки й ноги — попереду процесії ступав сіроносий.

— Братіє, — сказав він голосно, — дивіться, до чого доводить людину диявол. Цей чоловік — поріддя його, і ми славно прислужимося богові, звільнивши землю од такого бридотника. Ось воно, братіє, наше призначення, і воздасться воно нам у сто крат!

Рипнули двері, і в них стала незвично поблідла шинкарка.

— Брате! — тихо зойкнула вона.

— А ти чого тут? — гаркнув на неї сіроносий, і по лицях шинкарки попливли сльози.

— Брате, — сказала вона тихо, — а може, у цьому і мій гріх? Але сіроносий нічого не відповів. Його люди втягували нещасного ченця в чорний сутерен.

Странній спинився. Зважувався, чи ступати за ними, чи випливти з цього дивного дому і ніколи сюди не повертатися. Але незрима сила