Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

— В готелi? Я? — ткнув себе пальцем у груди Андрiй. — Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!

— Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" — сказала Катя i одвернулася.

— Ну, не сердьтесь, — схаменувся Андрiй.

— Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим…

— Даруйте менi, я погарячкував трохи.

— Добре менi трохи!

— Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?

— Перш за все треба десь влаштуватися, — рiшуче заявила Катя. — Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.

— Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.

— В агiтпунктi не сплять.

— Тут є ресторан.

— А що в ресторанi?

— Ну… звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.

— Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.

— Хiба ж я заперечую! — розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.

Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: «Доля». I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.

В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,

— Знаєте що, — рiшуче сказала вона. — Ходiмте до

мене додому!

— До вас? — здивувався Андрiй.

— А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

— Це ж якось незручно, — завагався Коваленко.

— Але ж вам нiкуди подiтися!

- Є вокзал.

— А на вокзалi агiтпункт…

— Ну хоча б, — кволо боронився Андрiй.

— Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

— Коли так, то я здаюсь, — жартома пiдняв руки догори Андрiй, — Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

— Ви просто наївний, — засмiялася Катя. — Якi тепер магазини?

— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

— Що ви робите? — шепнула йому Катя. — Навiщо стiльки?

— А я їх нiколи ще не пробував, — сказав Андрiй. — Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

— А коли не сподобаються?

— Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.

— Це батькова кiмната, — сказала вона. — Я все лишила так, як було при ньому.

— А хiба з батьком?.. — почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

— Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

— Два мiсяцi ще не страшно, — спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

— Не треба про це.

— Книжок у вас багато, — з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.

— Батько був кандидат наук, — сумно сказала вона. — Викладав в унiверситетi.

— Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi, — зiтхнув Андрiй. — Хотiв вивчити мови.

— Ще вчитиметесь, — заспокоїла його Катя. — Вiйна скоро скiнчиться.

— Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.

— Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! — стрiпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?

— Солдата про це нiколи не питають, — засмiявся Андрiй. — У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.

— Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.

— А коли я захочу вам допомогти?

— Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?

— Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ, — став перелiчувати Андрiй, загинаючи