Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

— Так… А звідки ви знаєте? — здивувався інженер.

— Знаю. Ану зайдімо до цього будинку.

— Нам якраз сюди й треба.

Заходячи до будинку, ми коротко розповіли міліціонерові, в чому річ.

— А нас телефоном комендант сюди викликав. Просив допомогти проти групи невідомих хуліганів, що забралися на солярій.

— Хуліганів? — обурився я. — Там же професор Довгалюк, льотчик Шелемеха. Чули про них?

Звичайно, в ті дні трудно було надибати людину, що не чула б про майора Щелемеху.

Зійшовши на п’ятий поверх, побачили чоловіка, що сидів на стільці перед замкненими дверима до солярію і з виглядом цілковитої байдужості курив цигарку. Угледівши міліціонерів, чоловік підвівся, водночас запитливо поглядаючи на мене й на Макаренка. Можливо, ми вразили його тим, що були без піджаків і роззуті.

— Ви хто такий, громадянине? — спитав старший міліціонер.

— Комендант цього будинку, Іван Семенович Черепашкін. Дуже радий, що ви прийшли. Мені треба затримати групу порушників громадського порядку і скласти на них акт.

— Ідіот, — прошепотів Макаренко і звернувся до міліціонера: — Накажіть йому відімкнути двері. Це він зачинив нас на солярії.

— Товаришу міліціонер, громадяни, що там замкнені, не підкоряються розпорядженням домоуправління, проти них треба вжити рішучих заходів.

— Відчиняйте, — наказав міліціонер. — Там розберемось.

Коротка літня ніч кінчалася, коли ми виходили з квартири професора Довгалюка. Черепашкін таки домігся, що був складений протокол, який врешті всі підписали, крім самого коменданта, що не погоджувався з формулюванням “злочину громадянина Довгалюка та його знайомих”.

Станіслав поїхав на дачу. Він залишив мене на своїй квартирі, посилаючись на мій обов’язок охороняти його сестру, поки до неї приїде подруга. Мабуть, Ліда й справді побоювалась після випадку із злодієм залишатися сама на ніч.

Мені було віддано невеличку кімнату поруч кабінету і взято слово, що приходитиму додому не пізніше одинадцятої вечора. Я пообіцяв додержати свого слова і за це дістав запасний ключ від квартири.

О першій годині дня я перевіз з готелю свої речі на вулицю Червоних ботаніків, провів майора на вокзал і подався до редакції. Першим я зустрів там Догадова. Він обняв мене і, ведучи по коридору, почав розпитувати про вечір фантазії.

— Цікаво? Розкажіть, хто був.

— Не так цікаво, як я думав, але мені подобається ця витівка. Дуже мило це виходить у професора.

— Про що ж там розмовляли?

Згадавши, що професор просив не розповідати про фантастичний план Тараса Чутя, я не знав, що сказати Догадову. Власне, і без того я не наважився б розповісти це: несерйозним ділом здавалась мені вчорашня розмова в дендрарії професора Довгалюка. Але щось відповісти я мусив.

— Нічого особливого. Ну, говорили про того хлопчика, що прислав листа до “Зорі”.

— Це той лист, що його взяв у нас професор?

— Еге.

— А що про нього говорили?

— Говорили, що з цього хлопця люди вийдуть, — вигадував я, аби щось сказати. — На думку кількох присутніх, це мусить бути талановитий хлопчик. Ну, а на мою, — я засміявся, щоб мій співбесідник зрозумів, що це жарт, — так він просто геніальний.

— Ну!

— От вам і ну.

Я дещо розповів про ідіота коменданта і цим викликав у Догадова веселий сміх. Він знов попросив допомогти йому відвідати один з вечорів професора.

— Сестра вашого льотчика була?

— Була.

— Ви мене з нею познайомите?

— Постараюсь, — не дуже охоче пообіцяв я.

З редакції я пішов обідати до ресторану, надвечір повернувся на нову квартиру. З їдальні назустріч мені виглянула Ліда.

— Заходьте сюди, — сказала вона.

В їдальні біля широко розчиненого вікна, того самого, куди позаминулої ночі вискочив злодій, стояв — хто б ви думали? — інженер Макаренко. Я хотів пройти до своєї кімнати, щоб не заважати розмові господині з її гостем, але Ліда затримала мене, розпитуючи, де я був. Мені довелось залишитися з ними.

Вперше я міг розглянути Макаренка при денному світлі. Він був високий, але не дуже, я сказав би, стрункий. Густі чорні брови над темними очима, що іноді світилися похмурістю, а іноді, навпаки, ставали спокійними, життєрадісними. Хороше мужнє обличчя, яке трохи псували великий ніс і тонкі губи. Він говорив не дуже голосно, вимова була легка, рухи не позначалися округлістю, але й не вражали вуглуватістю. Я придивлявся до нього і, власне, вперше відчув до цієї людини якусь симпатію. Це не був веселий, жвавий, трошки уїдливий Самборський, який мені сподобався з першого погляду, або Барабані, який привертав до себе спокоєм, деякою повільністю й хорошим товариським тоном. Ні, це була людина іншого складу. Навряд чи міг кому сподобатися з першого погляду Ярослав Макаренко. Але коли придивляєшся до нього ближче, то помічаєш, що ця людина багата якимись суперечностями, боротьбою з самим собою, людина, яка відчуває гостро, яка не має самовпевненості, навпаки, здатна до вагань, але в той же час визначається неймовірною упертістю.

“Така людина може бути героєм або великим злочинцем”, — майнула в мене думка, але одразу ж стало ніяково за таку банальність.

— Виспалися? — спитав я його, щоб якось зав’язати розмову.

— А я можу мало спати, коли потрібно. Один шахтар мене навчив так спати, що хвилин за двадцять-тридцять висипаєшся і почуваєш себе цілком бадьорим.

— І ви завжди так спите?

— Ні, зловживати цим не слід.

— Ви б мене навчили.

— Це треба спеціально показати. Може, колись і зроблю.

— Ну, а я трохи не спізнилась на роботу, — сказала Ліда. — Друга ніч з пригодами. Сьогодні рано ляжу. Хочете чай пити? — звернулась вона до нас.

— Коли дозволите, то трошки згодом, — сказав я.

— Гаразд. Тоді я вас почастую концертом. У