Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

7

Мені й на думку не спадало давати Честерові згоду на шлюб. Та не встигла я й оком змигнути, як він на півслові перепинив мене і, тримаючи за руку, задріботів:

— Я знаю, люба, люба міс Вудвілл, що ви зараз почуваєте. Але дозвольте мені довести вам, що таке справжня любов, любов мужчини.

Після чого він обцілував мені руки й мовив так:

— Не кажіть ані слова, мовчання — знак згоди. О моя найдорожча, моя прекрасна королево!.. Дозвольте мені любити вас, дозвольте дати вам те щастя, на яке ви так заслуговуєте.

Зрозуміло, він хотів випередити мене, не дати розтулити рота, щоб не наразитися на відмову. То був вельми тямущий чоловік, як я незабаром переконалась, він добре знався на людській природі.

І перш ніж я встигла сказати йому «ні» (чи доки я зважувала, що йому відповісти), до вітальні знову рвучко зазирнула тітонька і, відсапуючись, сказала, що для неї велика радість бачити нас у згоді, і вона певна, що ми з Честером будемо щасливою парою.

Німмо потис мені руку (йому вистачило тактовності й глузду не цілувати мене) й прожогом вискочив з кімнати. Я зразу ж спитала тітоньку (навіть не сказавши, що не маю наміру йти з ним до вінця), чи знає він, у якому я становищі.

— Звичайно, знає.

Це вже мене й справді зацікавило (досі я гадала, що для Німмо над усе була його респектабельність), і я спитала, як же він це сприйняв. Але тітонька знову розлютилась і лише процідила:

— Затям, він не дурень, і тим маєш дякувати за це богові. Тримай язика за зубами — і повір мені, він теж мовчатиме, як німий.

Я спробувала уявити собі подумки їхню розмову, і, перебуваючи у такому «філософічному» настрої, знов подумала (а може, цьому якось сприяв і той пікантний стан, в якому я опинилась),— який усе-таки розмаїтий і цікавий мій світ, коли подивитись на нього «зсередини». І вже не пригадую, як саме і за яких обставин я згодилась на пропозицію Німмо (пам'ятаю тільки, що все остаточно вирішив одчайдушний лист Джіммі, де він закидав мені, що це я доконала його своєю впертістю). Хай там як, але за кілька днів усе стало на своє місце, і проблема розв'язалася.

Якої б думки я тоді не була про свою любу тітоньку з усіма її витівками й раптовими нападами люті, озираючись нині назад, я не можу не захоплюватись її розумом і кмітливістю. Подейкували, нібито вона принесла мене в жертву, але це чистісінька вигадка,— тітонька дбала про моє «добро» анітрохи не менше, ніж про майбутнє Німмо. І якщо вона поставила собі за мету порятувати мене від власного мого недбальства, від самої себе, то це мало свій сенс, і навіть було гідне схвалення, бо хто зна, чи судилося б мені стати щасливою,— зважаючи на мою пасивність (або впертість: Джімове звинувачення було не таке вже й безпідставне, ми з ним тоді саме посварилися, і я не схотіла боронитись),— якби мені дозволили «пливти за течією»! Мабуть, я була тоді здатна на все,— і навіть вирішила, що взагалі нема на світі нічого такого, з чим я рано чи пізно не могла б змиритись.

Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.

Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.

Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.

Фактично, як я розумію тепер, мене врятували гарні манери, що їх так суворо прищеплювала мені тітонька. Я не раз читала у французьких романах про душевні муки, від яких потерпають присилувані до шлюбу дівчата, і це мене трохи лякало, проте я, щиро кажучи, не відчула аніякісінької незручності. І справді, мені не запам'яталося нічого подібного,— хіба те, як я, бувало, боялась засмутити мого любого чоловіченька (неважко було помітити, що він хвилювався куди більше, ніж я); я відчула велику полегкість від того, що він узяв на себе цілковиту відповідальність за все й так добре все влаштував.

8

І справді, Честерова мудрість найбільше виявилася в тому, що він узяв на себе геть усе. Він навіть пакував і розпаковував за мене мої валізи (у нього були не лише швидкі й спритні пальці, а й невичерпний запас енергії), був мені за покоївку, допомагаючи одягатись