Читати книгу - "На Зміїному острові, Мартін Вікрамасінге"

Минуло кілька днів, і Суранчія завітав до пана Дхармасінге для ділової розмови. Суранчія повідомив, що він і міс Перера мають на думці влаштувати виставу для мешканців села і що для цього їм потрібен шкільний зал. Пан Дхармасінге відразу ж погодився дати їм зал на який завгодно суботній вечір, великодушно додавши, що грошей за це з них не візьме.

Наступного ранку Суранчія і міс Перера поїхали до Коломбо. Звідти Суранчія повернувся сам, привізши з собою цілий стос віддрукованих афіш. Він попросив мене і моїх друзів розповсюдити їх де тільки можна, пообіцявши, що пустить нас на виставу безплатно та ще й подарує щось кожному. І ми гаряче взялися до діла.

В суботу, перед початком вистави, Суранчія попросив мене дати йому ножа, якого він мені подарував за розповсюдження афіш.

— На ножі викарбувано ім'я його колишнього власника, — заявив він, — і для тебе буде значно краще, якщо цей ніж сьогодні буде в мене. Поліції якимсь чином стало відомо, що я тут, і сьогодні ввечері в село мають заявитися її агенти. Вони, певна річ, перш за все почнуть шукати крадене і трусити підозрілих осіб. Я так сховаю цього ножа, що його ніхто не знайде, а коли все заспокоїться, знову дам його тобі.

Ввечері в шкільному залі було повно народу. Прийшло навіть кілька жінок. Сцену освітлювала гасова лампа. Час минав, але вистава чомусь не розпочиналась. Глядачі хвилювались.

— Чого не починають? — питали люди одне в одного.

Хтось засвистів.

Якийсь парубок вигукнув:

— Нас обдурили!

— Хай повертають гроші! — крикнув другий.

Мої друзі, яких Суранчія теж пустив на виставу за розповсюдження афіш, і собі почали кричати й тупотіти ногами. Знявся страшенний гармидер. Жінки, що сиділи в перших рядах, неймовірно перелякались. Раптом з кімнати, де переодягались артисти, долинула лайка, щось загуркотіло і почувся такий жахливий крик, що жінки посхоплювалися з своїх місць, а чоловіки приготувались їх захищати. В цю мить на сцену вибіг якийсь невідомий чоловік із закривавленим обличчям.

— Артисти б'ються! Ножами! Рятуйтесь! — закричав він і, розбивши гасову лампу, зник у темряві.

Жінки заверещали. Натовп кинувся до дверей. Я і мої друзі теж. Ми вискочили надвір і побігли. Побачивши, що дехто повертається назад до школи, ми зупинились, почекали і теж пішли назад. Двоє поліцейських вели Суранчію до закритого візка, що стояв біля дверей школи. Якийсь парубок підбіг до нього і крикнув:

— Ану, віддай мені гроші!

— Ще чого захотів! — засміявся один з поліцейських. — Знаєш, хто це? Грабіжник. Він пограбував будинок англійця, всі коштовні речі забрав. Зараз ми веземо його до в'язниці. Якщо в тебе є до нього претензії, напиши заяву в поліцію.

Другого дня ми дізнались, що нас підло обдурили. Ніяких «артистів» і близько не було, а «славетна артистка» Енні Перера навіть і не поверталася з Коломбо. Що ж до бійки, то її інсценували троє шахраїв з ватаги Суранчії. Чоловік, що розбив гасову лампу і крикнув «Рятуйтесь!», теж був шахрай, а кров на його обличчі — звичайна червона фарба… Поліцейські належали до ватаги Суранчії і грали заздалегідь підготовані ролі.

Стало також відомо, що поліція намагалась повідомити старосту про дві таких самих «вистави», що їх Суранчія влаштував у двох інших селах, але запізнилась. Начальник поліції порадив нашому старості бути менш довірливим і повідомляти про всіх підозрілих осіб.

— Ну й пройда, цей Суранчія! — сказав Дангадаса. — Видурив таки назад подарованого годинника.

— Не треба було віддавати, — засміявся Ранадева.

— Та я не хотів, але він сказав, що на кришці викарбувано ім'я власника, і я злякався.

— А в мене забрав ножа, — сказав я.

— От негідник!

— Всіх обдурив!

— Не зовсім. Тенісний м'яч залишився в мене, — закінчив я розмову.

Як і колись, наука мало мене вабила, але я ходив до школи значно акуратніше, і через це батько почав ставитись до мене набагато краще. На додачу до всього мерзенний вчинок Суранчії розкрив мені очі, хто насправді цей чоловік, і від мого схиляння перед ним не лишилося й сліду, хоч у нас у селі про нього та про його витівку згадували мало не щодня. Селяни ще довго глузували з молодих і старих дурнів, яким закортіло подивитись на «славетних артистів». Щоправда, з нашої ватаги вони не сміялись.

Джінна був у значно кращому настрої, ніж я, бо він радів з того, що ми проводимо свята разом. Наближався день Нового року, і батько з мачухою дозволяли нам часто і довго гуляти. На цей час достигла різна садовина й горіхи, і для всіх хлопців настала щаслива пора. З ранку до вечора ми не злазили з дерев. У всьому селі не лишилось жодного садка, в якому ми не побували б. Не залізли ми лише в садок колишнього ченця на ім'я Упасака. Дерева стояли там аж червоні від достиглих плодів і нездоланно вабили нас. Проте Упасака зажив у селі слави дуже скупої й лихої людини, і ми його боялись. Він нещадно бив, а потім вів до поліції кожного хлопця, який наважувався влізти до нього в садок.

Одного разу Джінна прибіг до нас і сказав, що зустрів Упасаку на вулиці, одягнутого в шерстяний саронг і з білим капелюхом на голові.

— Він, мабуть, їде в Матару або ж у Галле, — зауважив я. — Коли він туди збирається, то завжди надягає шерстяний саронг і білий капелюх.

— Якщо це так, то він повернеться в село хіба що пізно ввечері. Кращої нагоди обчухрати його садок не буде, — сказав