Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Войта замислився.

Хто ж тут курив, жертва чи вбивця? Ніде поблизу немає ні обгорілого сірника, ні недокурка, а крім того, тут забагато тютюну, щоб вважати, ніби він висипався з запаленої сигарети або навіть з пачки. Цей тютюн попав сюди інакше.

Щоб перевірити своє припущення, Войта вивернув кишеню, в якій завжди лежали сигарети. З неї висипалося таке ж тютюнове сміття, яке він побачив у траві. Так, тут вивертали кишені! І, безперечно, зробив це не мертвий у живого, а навпаки. Значить, вбивця обшукував свою жертву…

То, може, людину вбито з метою грабунку? Войта скривився. І, хоча не повірити в цю версію у Марека не було підстав, вона йому не сподобалась. Він не вірив у вбивства в дусі старих лісових розбійників. Але для висновків ще буде час. Нам це просто не до вподоби, тому шукатимемо інші шляхи.

Повернувшись до небіжчика, Войта накрив йому обличчя своєю хусткою і, глибоко зітхнувши, мовив:

— Лежи, хлопче, лежи і не гнівайся на мене, якщо я трохи потурбую тебе! Тобі тепер до всього байдуже, а ми, живі, зацікавлені, щоб серед нас не попадалися люди з мораллю хижаків.

Войта витер руки і ретельно обшукав усі кишені невідомого. Сподівання його не справдилися: кишені були порожні… Лише у швах внутрішньої кишеньки піджака він знайшов залишки дрібнесенької тютюнової кришки.

Тут тебе, Войто, хтось солідно випередив! Ні з того ні з сього в голові Марека сплила стара напівзабута пісенька. І поки він стояв навколішках, вона настирливо свердлила мозок:

«О, знову те саме!» — сердився на себе Войта. Це вже, мабуть, ввійшло в звичку — тільки-но почне щось напружено обмірковувати, як одразу підсвідомо виринає якась мелодія і потім лунає вже протягом кількох годин. «Отже, сьогодні це буде «Зузанка»,= подумав Войта приречено. — Але повернемося до справ!»

У вбитого при собі немає абсолютно нічого! Це лише підтверджує здогад, що тут справа не в грабунку. На якого біса злодієві потрібні такі цінності, як сірники, гребінець, хустка?! Ні, вбивцю цікавило зовсім інше.

Войта спритно роздяг небіжчика. На новому піджаці зісподу стояла марка простєевської фабрики. Не вагаючись, він дістав ніж і спочатку безжально відпоров підбій — нічого. Розпоров комір — теж нічого. Тоді витяг і оглянув ватин. Порізав рукава.

Нічого. У закарвашах — нічого!

А що це може бути?

Войта присів і розклав на долоні підбій нагрудної кишені. На лискучій тканині в одному місці побачив темну і масну довгасту вузьку пляму… Він нахилився нижче, розглядаючи її. Навколо плями прядиво було пошкоджено. Войта заспівав «Зузанку» вголос.

«Може, хтось мені підкаже, що цю шкоду на новій підкладці зробив гребінець або авторучка? Ні, в цьому мене не переконає ні найкрасномовніший агітатор, ні навіть журналіст! Ліва нагрудна кишеня! Під підкладкою небіжчик ховав пістолет! І не один день. Отже, теоретичні припущення починають підтверджуватися?.. Тепер подивимось брюки. «Питала Зузанка в Куби, в Куби…» Ніде нічого. Штани мають цілком пристойний вигляд… А як черевики?»

Войта підійшов до ніг убитого.

Черевики були чудові, замшеві, з красивим рантом. Але між рубчиками він помітив якийсь червоний порох. Кінчиком ножа Войта зібрав трохи цього пороху. Видно, хлоп'яга десь добре походив по цеглі. Войта замислився…

Ніде в усій околиці він не бачив ніякої цегли. І все-таки, зробивши з аркуша паперу кульочок, Марек наскріб туди червоного пороху, а черевики відклав, щоб узяти їх з собою і ще раз уважно оглянути. Ножика для цього замало.

Раптом погляд Войти зупинився на ремені, що звисав з штанів. Так, так, це теж улюблене місце. Хвилина напруженого копирсання, і перший шов знято. Коли ремінь був розпорений, Войта стримано засміявся. Не поспішаючи запалив і лише потому дістав з ременя те, що шукав.

Нічого сенсаційного там, звичайно, не було, крім малесенького матер'яного ярличка, підклеєного з внутрішньої сторони ременя; на ньому видруковано:

Деп. IV. — 377

Та Войті він багато про що говорив. Марек знав, для чого потрібен цей своєрідний «паспорт» і хто його видав.

Войта глянув на вбитого:

— Ти, мабуть, також здивувався, «триста сімдесят сьомий», здорово здивувався у ту останню мить, коли тебе обпалило полум'ям!.. Ти прийшов до товариша і, на тобі, бач, як він тебе привітав. Але чому? Хто він? Ти, напевно, зустрівся з ним, і той запросив тебе на конфіденційну розмову, ви розмовляли…

Зненацька вгорі загримотіло і майже одночасно почалася дика злива.

Войта швидко сунув ремінь у кишеню, схопив черевики невідомого і побіг у чагарі. Там він, зіщулившись, сховався під густим сплетінням гілля. Поставивши черевики поряд, Войта звернув увагу на те, що всередині у них вкладено устілки.

Витягши їх, він з цікавістю обмацав носки черевиків. Очі його загорілися. Там лежав складений папірець. Розгорнувши його, Войта похитав головою… Це була нерівно відірвана половина старого чехословацького лотерейного квитка. На його лівій половині великими літерами було написано:

В 384…

і ще частина цифри, яка могла бути вісімкою або дев'яткою.

Недобра посмішка скривила Войті губи.

«Еге ж, — подумав він, тримаючи папірець на долоні. — Я з радістю познайомився б із цим милим, дорогим добрягою, якому належить друга половина цієї коштовності… І так зрадів би, так зрадів, що навіть віддав би оцю половину, і він мав би тоді увесь скарб разом!»

Сліпучий виблиск