Читати книгу - "Поетичні твори, Федькович Юрій"

«Голубів ти треба? Ось маєш, пся кров!»

Так був я попацив… А ви си міркуйте

Та й з тими дівками собі не жартуйте.

Дівчата - то напасть: ти приязно д них,

А вни тя ще в’яжуть та робля си сміх.

Стрілецька пригода

Нині ранесенько, геть ще до зірниці,

Встав я потихоньки, швидко ся зібрав,

Кинув через плечі кріс та й порошниці,

Домовим «день добрий» навіть не сказав,

Лиш пішов потоком за селом до хащі;

Там ся за смеречку чайом приховав,

Ци медвідь не прийде на малини натще,

Бих му по-стрілецьки «на день добрий» дав.

Сиджу в гаю, сиджу - сонце далі сходить.

Мій-то медведисько нині гей заспав!

Аж ту красне дівча на потік виходить,

Як я ї обачу - мало-м аж не впав.

Ах, яка ж там врода, ах, які ж там очі,

Ах, який то позір, ах, який то зріст!

Був би-м мимоволі з-за смеречки скочив,

Але моє серце обгорнула млість.

І нім стало дівча зимну воду брати,

То поклало горщик скраю на моріг,

А сама си взяла ножечки вмивати,-

Чи хто видів зроду білих таких ніг?

Серце моє бідне трохи не здуріло,

Я забув за себе, я забув за все,

В оченьках ми стало ні чорно, ні біло,-

Аж і медведиська сатана несе!

Песя віра, бачиш, скоро таки з гаю

До дівчини чвалом та й зубами: клам!

Так ти, вражий сину! - я собі думаю,-

Зараз я ти, зараз паруна додам!

Господи! Як змірю кріс на правім оці:

Баф! - а медведисько тільки ся скрутив

Та й лиш помаленьку осьде на обочі,

Вмившися посоков, в потік ся скотив.

Дівча аж умерло. «Бог з тобою, мила!

Якби не сі груди а не ясний кріс,

То би-сь, файна любко, більше вже не жила:

Сей-бо медведисько - на всі гори біс!»

Вна лиш відповіла: «Здячить вам ся мати».

Та й ся усміхнула, як рожевий цвіт,

Взяла горщик в руки та й пішла до хати,

А я осьде стою… Гіренький мій світ!

Добуш

Гей, ци чули, люди добрі,

перед ким то ляхи стинуть,

А за ким то молодиці,

а за ким дівчата гинуть?

То наш Добуш, наша слава,

то капітан на Підгір’ї -

Красний-красний, як царевич;

двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служить,-

поклонися, лядський крале!

На той топір єго ясний

клали німці много сталі,

А на тії порошниці

били угри злота много,

А той ремінь більше вартий,

як удвоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,

місяць світить, місяць мріє,

А капітан ходить сумно,

чось му серце в грудях мліє;

Ні топірчик вже не пестить,

ні кресак не обзирає,-

Ходит, ходит по долині,

клонить голов та й думає.

Гей, капітан, ти наш пане,

не яло ти сумувати!

Я співак є на Підгір’ю -

не розкажеш заспівати?

Я умію пісней много,

а й потрафлю затужити;

Капітане, ци не кажеш?..

Може, хлопців побудити?

Онде хлопців тисяч двісті

полягали по убочі.

Гей, які ж то буйні, жваві,

а які в них бистрі очі!

Бо води ще вни не пили,

хіба кров та буйні вина;

Хліб їх білий не годує,

лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,

рве пістоля, зводить скали;

Грим! - а збуїв тисяч двісті

на ногах вже поставали:

- Що розкажеш, пан капітан? -

Ци палити, ци рубати,

Ци якому королеві

кажеш голов з в’язів зняти?»

- Вража голов не пропаде,

заки руська не застила;

Але красна, красна Дзвінка

на вечірки запросила.

Ви підете враз зо мною.

- Як розкажеш - і до грані!

Ти - капітан в Чорногорі,

а ми твої, капітане.

…Ясна нічка в Чорногорі,

світить місяць з звіздочками.

З легінями тисяч двісті

квапить Добуш облазами,

А сова десь затужила,

що аж серце в грудях мліє;

В Чорногорі нічка ясна,

місяць світить, місяць мріє.

- Капітане, завернися! -

Птаха нужду нам ворожить.

- Хто то каже? - крикнув Довбуш.-

Головою най наложить! -

Та й ухопив за пістоля.

- Осьде стою, пане-брате,

Ще раз кажу: завернися!

Осьде груди - мож стріляти.

Так казав Іванчик-любчик.

Ви не чули о Івані? -

Ей, легінь то був хороший,

перший він по капітані;

А капітан єго любить

ліпше, май, ніж топір з сталі.

Як поглянув на Івана -

аж му руки білі вв’яли.

- Тобі сором, славний Добуш?

Маєш в землю що дивити:

Задля Дзвінки-хабалиці

свого брата хочеш вбити?..

Як ти думаш, добра душе,

що та сука тебе любить?

Базарники твої любить!

Завернися, бо тя згубить.

- Аби-сь дав ми тільки злота,

що наповню сю долину,

Аби-сь дав ми вдвоє більше,

то я Дзвінку не покину.

А не хочеш ти зо мною

йти до Дзвінки,- в твоїй волі;

Завернися з легінями,

але Добуш - ні, ніколи!

- Я тебе бих мав лишити?..

Я, твій брат,- тебе самого?

Того люди не діждали,

та й не діждуть люди того.

Гей, наперед, гайдамаки!

Де капітан - там і люди.

Дай ми руку, пане-брате,

чей, гніву вже в нас не буде.