Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Не знаю, що сталося зо мною...

Ось стіни... рідна ти... о ні! о ні!

Дивись: над озером, над срібною водою

Сидить русалка у півсні.

«Русалонько, голубонько! Не бійся,

Дай рученьку, не плач... схились...

Я не страшний... приглянься і засмійся...

Ну, так... ну, так... Я знав тебе колись».

Сміється хтось... Це ти?! Смієшся з мене!

І не русалчина рука...

Де ж темний гай, де ж озеро зелене

І ніч ласкава і [легка]?

[1907-1909]

Боровся народ наш за волю і світ,

Стояв коло їх на сторожі,

Степи йому слали братер[ський] привіт,

Схиляли знамена ворожі.

І кров свою чисту за волю ллючи,

Стомився - і впав він без сили...

Збігались шакали, злітались сичі,

Сміялись, раділи і вили.

Піднявся народ наш. Рушниці горять,

Пісні його знову лунають.

Ворожі знамена, схилившись, тремтять,

Степи його знову вітають.

Літають на конях крилаті орли,

Знаменами, крилами мають,

Чубаті герої в землі ожили,

Онуків героїв вітають.

Літають, ширяють, клекочуть орли,

Знов сонце зійшло і розквітло.

Ми кров колись теплу за його лили,

Тепер ми розіллємо світло.

1907

Ой світе, світе,

Світе широкий,

Чом ти для мене батьком не був?

Всім ти всміхався,

Килимом слався,

Тільки для мене був як вітчим.

Ой земле, земле,

Земленько люба,

Всім ти як матір рідна була.

Всіх доглядала,

Ночі не спала...

Я ж тобі тільки пасинком був.

1907

Смійсь! Давно не чув я сміху...

Як вином, я ним уп'юсь,

Бо вже літ пройшло без ліку,

Як і сам я не сміюсь.

Виплив я, веселий, в море,-

І сміявся, і співав,

І, як іскри, в людське горе

Сміх свій всюди розсипав...

[1907]

В альбом, подарений Др.

Нехай під вашою рукою

Бліді сторінки оживуть

І заспівають солов'ями,

І красним цвітом розцвітуть.

Колись розкриються могили,

Воскреснуть велетні старі,

І мертвий дзвін на віче вдаре,

І заспівають кобзарі.

Колись розвернуться знамена,

Козацькі бубни загудуть...

Нехай під вашою рукою

Бліді сторінки оживуть.

1907

В тумані дні мої минають,

Весни і сонця ждеш дарма,

Безсилі думи погасають,

І серце стомлене дріма.

І тяжко так, що, як присниться

Колись ясне і любе щось,

Забудеш вранці, а смієшся

І все шукаєш мов чогось.

1907

Розбите серце умира,

А я співаю: тра-тра-ра.

Воно крізь силу вже зітха,

А я сміюсь: ха-ха-ха!

Із серця чорна кров тече...

Нехай тече, нехай тече!

Колись кипіла в серці кров,

Колись цвіла в ньому любов.

Умру, умру!.. Не жаль мені...

Хай ти була не роки - дні,

Хай мент єдиний я горів,

Хай, може, сам себе дурив.

Дурив?! Дарма! А я горю,

Себе в останній раз дурю.

Любила ж ти? Любила? Так?

Це ти дала червоний мак?

Червоний мак в моїх руках...

Ти кажеш «ні», ти кажеш «так».

Ні, ні! Мовчи! Я хочу спать

І все, що сталось, пригадать.

16.12.1908

Чарує ніч, п'янить, полоне,

Все небо в жемчугах горить.

Душа ж моя в минулім тоне

І по минулому болить.

І що мені ця ніч таємна,

Коли розбите все життя?!

Миліш мені могила темна

І хміль солодкий забуття.

1908

Чорний ліс, мертвий ліс

Без зневаги, без сліз,

Загорнувся у сніг

І, як в савані, ліг.

Почекай, буде мить -

Мертвий ліс зашумить,

Заспіва, загуде

Про життя молоде.

22.02.1908

Під Москвою, в вагоні

Я зараз сплю, і морем розлилась

Весняна ніч, мовчить і дихає навколо...

Я сплю. І лащить дівчина якась

Моє скривавленеє чоло.

Лежу, мовчу... Палає сумнів у мені.

Мовчу... Хоча могли уста, ці квіти,

Комусь цвісти, горіть в такім огні,

І стан її дрібніш тремтіти.

Це сон ясний! Нехай же сниться він,

Бо встану вранці я для ночі, для [отрути]

І знов піду до кинутих руїн,

Повік безславно їх забути.

1908, Петербург

Привіт тобі, зелений саду,

Що в затишку колись ховав

Моє життя, мою відраду

І тихо думи навівав.

Привіт мій вам, поля розкішні,

Що шепотіли їй колись

Про кращі дні, надії втішні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чолом тобі, блакить небесна,

Що синім келихом лягла