Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

19.10.1907

В той вечір, як уперше я вгледів кохану,

Плили ми на човні, і мила моя

Хлюпнула на мене водою, а я:

«Крапелька води не погасе вулкану».

Наніс я сьогодні глибоку їй рану -

Простити благав я крізь сльози рясні

І тихо вона проказала мені:

«Крапелька води не погасе вулкану».

1907

Життя мене без жалю б'є,

Сточило кров, зламало руки...

О смерте, смерте! Де ти є?

Позбав мене життя і муки!

Немає сил уже в мені

З камінням битись серцем чулим,

Я хочу спати у труні

І тихо марити минулим.

О смерте, де ти збіжжя жнеш?

Дивись: моя пора вже жати...

Чому ж на поклик мій не йдеш?

Так я піду тебе шукати.

10.11.1907

Сонце моє, сонце! Хочеш ти зайти.

О, благаю, красне, день хоч посвіти,

Бо без тебе, любе, я не зможу жить...

Ти не хочеш ждати, сяять жебраку

І заходиш тихо в золотім вінку.

І не будеш більше сходить і світить...

Ласко моя, ласко! Соне мій, прощай!

І другому снися, і другому сяй!

Надо мною в'ється чорний, вічний сон...

А навколо квіти, і весна, й пісні.

Як же умирати тяжко по весні.

Умирати тяжко... Сонце, Світе, Сон...

14.11.1907

Ти все, що щедро дарувала,

Все море ласки і тепла,

Весь світлий рай назад взяла

І всесвіт хмарою заслала...

Але в мені була могила,

А в ній труна, а в тій труні

Лежали спогади мої,

Що ти, пройшовши, залишила...

І воскрешу я їх вночі, в своїй кімнаті,

І жалями вквітчаю їх,

Скроплю росою сліз моїх

І знов почну життя переживати...

Умру теперішній і стану жить колишній...

О Боже! Знову мрії, сни,

І цвіт, і пахощі весни,

І серця цілий світ розкішний.

Твій голос забринить небесною журбою,

І знову «мій» почую я,

І знов скажу тобі «моя»,

І знов в гаї піду з тобою...

І диво!.. Все прокинулось в мені заснуле,

Душа зів'яла розцвіла,

І повна ласки і тепла...

Не шкодьте ж ви переживать минуле!

Пустіть мене, пустіть мене, я вас благаю,

Я йду назустріч їй,

Улюбленій моїй,

Що жде мене давно вже серед гаю.

24.11.1907

«Щось унадився занадто

Ти до нашого двора,-

Так говоре мені батько

І суворо позира,-

Ти, напевно, помилився,-

В мене дочки не такі,

Як у п'яної сусідки,

Що ледачі, аж гладкі!

В мене дочки не гуляють,

Завжди шиють чи прядуть,

Досі вулиці не знають

І на досвітки не йдуть».

А дочка, найменша й краща,

І вродлива, і струнка,

Вже не раз старому дурню

Показала язика.

А вона мені моргає

І киває у той бік,

Де до ночі ми клянемся

Не розходитись повік.

1907

Я так казав: «О брате бідний!

Весь Божий світ - вітчизна нам.

Хто раб не був - для нас він рідний,

І вороги ми всім катам.

Коли впаде хто і не встане,

Все кинь, його біжи піднять,-

Іди до того, в кого рани

Найбільшим полум'ям горять».

Я так казав... і хтось неначе

Озвавсь до мене: «Друже, стій!

Ти чуєш: вся країна плаче,

Вона в неволі навісній...

І радиш ти покинуть брата,

Покинуть в пеклі нарід свій

І йти на крик слабого ката,-

Соромсь, невірний брате мій!»

1907

Ніччю безшумною з річки сріблястої

Тихо русалки наверх випливали...

Йшли вони в поле, осяяне зорями,

В полі зеленому льон вибирали.

Знову вертались до річки, як янголи,-

Кожна русалка з своїми снопами,

В води поволі спускалися з берега,

Щось розмовляючи журно з квітками.

В царстві таємному річки сріблястої

Вибраний льон вони терли й тріпали...

Тихо пісні їх дзвеніли, вмираючи,

Тихше ще сльози із вій їх спадали.

Срібними гребнями пряжу злотистую

Журні русалки чесали поволі...

Знали вони, що довчасно посічена

Буде коса твоя бідна в недолі.

1907

Не журись, коханий друже,

Що стає усе темніш,-

Пронесуться бурі дужі

І розвіють темну ніч.

Забринять дощі веселі,

Гляне сонце золоте,

І на зраненій пустелі

Сон твій мрійний процвіте.

1907

Ти днем була... Як день, ясна і мила,

І думав я: «О, вічно грій, світи...»

Аж враз ти коси розпустила,-

І стала нагло ніччю ти.

І диво все навколо іншим стало,

Зелений гай зацвів і зашумів,

В гаю щось ніжно заспівало,

Квітчастий степ зазеленів.