Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Я чую смерть... О Боже чулий!

Спини її, спини її!

Я хочу жити, жити, жити:

Не можу я в землі лежать!..

Не дамсь я в руки смерті лютій!

Я розірву її в шматки,

Я не віддам їй, хижій, серце,

Що прагне так безкрає жить!..

І так промовив Бог до смерті:

«Тобі я іншого віддам,

Сьому ж пошлеш горбату старість

З мішком хвороби і нудьги».

1906

Знову я в лісі стою,

Тільки стою восени.

Бігає вітер, кричить,

Топче зів'ялі квітки.

Сосни хотів би топтать,

Сосни ж шумлять, сміючись.

Що для їх вітер якийсь?!

Сосен ніщо не ляка...

Іноді лютий мороз

Сковує все, як коваль.

Дивляться вдалеч на степ,

Як поринають санки

В хвилях наметів ясних.

Що для їх лютий мороз,

Що для їх, дужих, зима?..

Хай вони дужі й міцні,-

Жаль мені ніжних квіток.

Жаль мені ніжних квіток,

Тих, що родились на світ,

Щоб усміхнутись весні,

Щоб полюбити її.

Вгледіти світ і красу,

Співи пташині почуть,

Щастя недовге зазнать,

Руки життю простягти,

Скрикнуть від болю ураз

В серці, ужаленім їм,

І попрощатись з життям.

Хилячись, тихо вмирать,

Бачить, як в'ється воно,

В'ється змією в траві,

Радо сміється й сичить.

Вгледіть і вмерти під шум

Сосен могучих, міцних.

Хай вони дужі й міцні,-

Жаль мені ніжних квіток.

1906

Я стояв на ниві в сірих тисках мли...

Плакати хотілось - сльози не текли.

А на мене з неба, барвами рясні,

Задивились мовчки хмароньки ясні.

І мені всміхались сяйвом і теплом,

І до себе звали райдужним крилом.

І прокляв я Бога, що родив мене

Скаржитися в простір на буття сумне.

1906

Хай гасне вечір - ти зійшла

І захід мій квітками вкрила,

Пожежі в небі розлила

І душу сонцем затопила.

Хай гасне вечір. Струни дай,

Хай грім з-під струн моїх поллється,

І серце, сповнене украй,

Порветься!

[1906]

Хто боїться сонця

І ясного дня,

Ви тому на тиждень

Очі зав'яжіть.

Хто не хоче волі

І ганьбить її,

Ви того на місяць

В скриню посадіть.

Хто не хоче визнать

Рівними усіх,

Хай на площі вдарить

Сто поклонів псам.

Хто братерству ворог

І лихий, як звір,

Киньте його в клітку,

Де гарчать вовки.

Хто спиняє в небо

Духу вільний льот,

Зачиніть його ви

З свинями у хлів.

1906

Нема тебе - мій зір тебе не баче...

Прийди, о янгол мій, прийди!

Дай руку на чоло гаряче

І жаль поволі остуди.

Нема тебе - мій слух тебе не чує...

Хоч голос, ластівко, подай!

Душа моя і ниє, і сумує,

Без тебе змучена украй.

Нема тебе - мій сон тебе не баче...

О радість чистая, приснись!

Нехай душа зрадіє і заплаче

Від щастя, знаного колись.

2.03.1907

Ні, не встигну я нарвать

І розкидать квіти,

Щоб квітками привітать

І піснями стріти.

Не добігти! Сил нема!

Захопились груди.

Я без квітів... Ех, дарма!

Може, пісня буде.

18.07.1907

Ледве спуститься ніч, як вони оживуть

І вилазить з печер і підвалів почнуть,

І без смутку, без сліз

Порозлазяться скрізь,

І почнуть вас любить,

І почнуть вас манить,

І почнуть вам кричать,

І почнуть вам сичать:

«Візьми,

Найми

Чи на час,

Чи на раз.

Хоч поклич

На всю ніч».

Ось дівчатко дрібне, ось дитина мала,

Що вже в сотнях обіймів гидких побула,

Вся в лахміттях дрижить,

І за вами біжить,

І за руку хапа,

І на ноги ступа,

І кива, і морга,

І крізь сльози блага:

«Не йдіть,

Візьміть

Чи на час,

Чи на раз.

Глянь: яка!

Ха-ха-ха!»

І розлазяться змії по темним куткам,

І до ранку вони забуваються там,

А надвечір встають

І гуляють, і п'ють,

І не знає їх дух

Ні бажання, ні мук,

Бо в туманах печер

Він знесилів і вмер.

Тільки злість

Часом їсть.

Кинь, дурна,

Не вина.

15.10.1907

Повне серце в мене звуків,

Всі тобі я їх віддам,

Розіллюся морем співів

І втону в тім морі сам.

На легких і вільних крилах

Я з тобою понесусь

В царство світу чарівного

І в тім світі розпливусь.

Хай мене ввесь всесвіт лає,

Що тобі я все віддав...

Ах, без тебе вже давно б я