Читати книгу - "З журбою радість обнялась, Олександр Олесь"

Як ти.

Як ти?

О ні, бо ти ніжніша без кінця,

Ніж вся ласкава ніч оця,

І ніч ясна мене не втіше,

І ти її в сто крат миліше -

То ж ти!

1906

Райдуга з неба злетіла,

Райдуга впала на землю,

Барвами вкрила долину,

Плава і в’ється над нею,

Ніжно її обіймає,

Ясно всміхається сонцю,

Крила йому простягає...

Райдуга з неба упала,

Райдуга впала на землю...

Щастя, о райдужне щастя!

Ти ще не падало з неба,

Ти тільки в снах прилітало,

Щоб осліпили істоту,

Щоб осліпити і зникнуть...

Щастя, чи й ти коли-небудь

Спустишся з неба на землю,

Крилами, бідну, обіймеш,

Руки простягнеш людині?!

1906

Ти заснула, мила? Встань!

Ніч навколо - срібне море!

Мила, вийди, виплинь в море...

Ти заснула, мила? Встань!

Вдень ходив я по землі,

А ходжу по дну морському...

Що це?! Сон?! По дну морському!

Вдень ходив я по землі.

Що за диво?! Десь на дні...

Як то може? В’ється річка!..

Під водою в’ється річка!..

Що за диво десь на дні.

Білі яблуні цвітуть...

Їхня пахощ - хвилі моря...

Десь на дні ясного моря

Білі яблуні цвітуть!

Будь русалкою в цю ніч!

Сядь, схились і слухай пісню.

Я зложу шалену пісню...

Будь русалкою в сю ніч!

Чуєш - кличуть солов’ї

З хати - в казку, з ліжка - в море...

Мила, вийди, виплинь в море,-

Чуєш? Кличуть солов’ї!

1906

Ходім відсіль, де радощів немає,

Де все конає в щемках зла...

Ходім туди, де хвилями гуляє

Зелено-срібна ковила.

Ходім туди, де явори високі

Над воду гнуться з берегів,

Де комишам сичать осоки

Серед заквітчаних лугів.

Ходім туди, де пишний дуб з вербою

Не розлучаються й на мить...

Де ясен з ніжною журбою

Стрункій березі щось шумить.

Ходім туди, де роси, як перлинки,

Для хмар легких збира туман,

Де в’ються й стеляться барвінки

І обгортають рути стан.

Ходім туди, де співи соловйові

Літають в сяєві ночей,

Де в’януть трави смарагдові,

З квіток не зводячи очей.

Ходім туди, де ніч ясна і ніжна

Назустріч вечору іде,

Де вся земля, як рай, розкішна

Пахтить, кохає і цвіте.

Ходім відсіль, біжім з ції пустелі,

Тут тільки камені одні,

А там луги, поля веселі,

Ясні озера і гаї!

1905

Глянь мій милий, скільки вроди,

Скільки сонця навкруги!

Глянь, як сяють срібні води,

Як хвилюються луги!..

«Я сліпий... тебе ось... бачу...»

Ось послухай: десь за гаєм

Соловей заплакав враз...

Побіжім, його спитаєм,

Чи любив він більше нас?!

«Я глухий... тебе ось... чую...»

1905

Хай щебечуть поцілунки,

Як пташки в весняний час...

Не лякайсь, моя кохана,-

Не почують нас.

Не дізнатись їм ніколи,

Чом зимою пишно так

Розцвітає мак рожевий

В тебе на щоках.

Хай дивуються і кажуть:

«Мов... дзвінки гудуть в степах...

Мабуть, хтось з дороги збився

І блука в снігах».

1905

Срібні акорди, що з серця знялись,

Як я в поспів’я їх втілю?!

Райдужні мрії, що з ними злились,

Як їх зловити зумію?!.

Ніжнії квіти, що в серці пахтять,-

Як їх відтіль позриваю?

Жемчуги сліз, що на квітах тремтять,

Як їх тобі позбираю?!

Втілить чуття мої в згуки, в слова

Світ увесь навіть не в волі...

Як же душа моя їх проспіва,

Частка душі світової?!

1906

Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй...

Цілий день і країна нудилась:

З чорних хмар розливалися струмні по ній,

З чорних вій моїх сльози котились.

А ти вийшла,- і сталося чудо якесь:

Вся земля затремтіла, засяла,

Солов’ї засміялись-заплакали десь,

І душа моя арфою стала.

1904

Нудьга, журба і сум в роялі,

Ридають згуки жалібні,

Немов шукають когось в залі,

Немов кричать: «Нема її!»

...Ось чайка вибухла стрілою

І стала витись в вишині,

І стала плакать над водою:

«Киги! киги! нема її…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Два фавни вибігли з узлісся...

Один другому щось сказав,

І знову з сміхом подалися,

І сміх їх лісом залунав.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Щось плаче ніби... чуєш?.. хто се?

То, певно, жінка... так і є!

Щось сталось з нею? як голосе,

Як, бідна, в груди себе б’є...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .