Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Нарешті вдалині зазеленіли дерева і замаячіли намети-курені. Ось іще трохи - і ціла юрба жінок і дітей побігла назустріч.

Перекинувшись декількома словами з розбійниками, жінки заголосили і закричали: «Так оце той, що убив великого Альманзора, найхоробрішого вояка!! Смерть йому, смерть! Хай тіло його стане здобиччю для шакалів пустині!». Одні кричали і проклинали Саїда, а другі кинулись на його з кілками, з камінням, з усім, що тільки було під рукою. І хто знає, що могло б статися з нашим бранцем, коли б не заступились вартові.

- Годі! Гетьте, бісові діти, гетьте, баби,- кричали розбійники, розганяючи списами юрбу.- Він убив великого Альманзора в бою і мусить умерти не від макогона, а меча.

На площі, між куренями, бранців зв’язали по двоє, а всю здобич рознесли по наметах.

Один лише Саїд був зв’язаний окремо і відведений у найбільший курінь. Там сидів пишно одягнений дід. З першого погляду можна було сказати, що це є головний ватажок орди. Вартові ввійшли і, повні смутку, низько схилили голови.

- Голосіння жінок і ваші журно похилені голови впевнюють мене в передчутті,- поважно сказав ватажок,- я знаю - Альманзора убили.

- Так, Альманзора убили,- відповіли розбійники,- і ось, Селіме, великий владарю Пустині, цей душогуб. Ми привели його до тебе, щоб ти ласкаво сказав, якою смертю він мусить умерти. Чи пройняти його гострими стрілами, чи підняти на списи, чи повісити на дереві, чи прив’язати до хвоста буйного дикого коня.

- Хто ти? - спитав Селім, суворо глянувши на бранця, що стояв відкинувши назад голову, що, здавалось, не моргне оком і перед самою смертю. Саїд коротко, але правдиво відповів.

- Ти убив крадькома мого сина? Ззаду? Стрілу пустив чи проколов списом?

- Ні, царю! - відповів Саїд.- Я убив його в січі, коли твій син напав на наш караван, коли на моїх очах він звалив з коня цілих вісім моїх товаришів.

- Він правду говорить? - спитав Селім у вартових.

- Так, владарю,- він убив Альманзора з ока на око.

- Ну, в такім разі він зробив те, що кожний з нас мусив би зробити в його становищі. Він оборонявся і убив ворога, що наважився позбавити його життя і волі. Розв’яжіть його негайно.

Розбійники з дивуванням глянули на Селіма і поволі, з неохотою

розв’язали Саїда.

- І так цей душогуб, що убив твого сина, що убив славного Альманзора, останеться живим? - спитав один із розбійників.- О, краще б тоді від нашої руки він упав поруч з Альманзором!

- Нема за що його карати! - крикнув Селім.- Я навіть візьму його у власну господу, як законну частку здобичі. Він буде мені прислужувати.

Саїд не знав, як дякувати старому, а розбійники вийшли на вулицю і величезній юрбі розказали все до крихти. І юрба закричала, що сама помститься за Альманзора, коли не хоче цього зробити сам рідний батько покійника.

Решту бранців поділили між собою переможці. І багато бранців, які мали колись у себе десятки рабів, тепер мусили взятись за важку, чорну роботу.

І тільки Саїдові жилося в неволі, як на волі. І невідомо - чи його юнацька врода причаровувала, чи добра фея щастила йому, але старий Селім чомусь ставився до його незвичайно прихильно. Більше того, він любив Саїда, наче свого рідного сина, на заздрість усім підданцям. І справді, його ненавиділи. Коли доводилось Саїдові іти одному, його кляли, лаяли, як тільки уміли, і не раз пускали навіть стріли... Але ні одна стріла не ранила Саїда, і йому думалось, що відхиляють стріли давні чари феї, що подарувала йому свистка. Декілька разів Саїд скаржився Селімові, але Селім, як не хотів знайти винуватих, а знайти їх не міг. Нарешті Селім покликав Саїда і сказав:

- Я сподівався, що ти згодом станеш мені за рідного сина, але не твоя і не моя вина, що це неможливо. Вороги тебе оточують, і я не маю сили тебе захистити. Коли військо вернеться з походу, я скажу, що за тебе прислано викуп, і звелю певним людям перевести тебе через пустиню.

- А чи можу я покластися на когось іншого, крім тебе? - спитав Саїд.- Чи не уб’ють вони мене в дорозі?

- О, я примушу їх заприсягтися, а присяги ще звіку ніхто не зламував у нас.

Через деякий час військо повернулося з походу, а Селім покликав певних людей і взяв з їх присягу. Подарувавши Саїдові доброго коня, коштовне убрання і зброю. Селім востаннє обняв Саїда і заплакав. Мовчки і понуро їхали п’ять арабів через пустиню. Юнак бачив усю неприхильність арабів і турбувався, що поруч з ним їхало тих двоє розбійників, які були свідками смерті Альманзора.

Саїд їхав і бачив, що розбійники поводяться якось дивно: переморгуються і перешіптуються між собою і балакають тією мовою, яку вживають вони лише в таємних і небезпечних випадках. Селім, який увесь вік сподівався прожити з Саїдом, навчив його розуміти і цю мову. Та далеко невтішне на цей раз почув Саїд в розмові розбійників.

- Ось те нещасне місце,- говорив один,- де ми напали на караван. Ось тут саме упав з коня від руки якогось пройдисвіта краса і слава нашого табору.

- І на сором усім нам цей душогуб їде поруч з нами і втішається життям і волею. Та чи коли чувано, щоб рідний батько не помстив за свого єдиного сина?! Але Селім старіє і з кожним днем втрачає свій розум...

- Але що нам Селім, коли ми самі повинні помститись за нашого вірного товариша.Там, де упав Альманзор, на тім місті мусимо убити і Саїда. Так водилось у нас споконвіку.

- Але ми заприсягли,- сказали другі,- і душогуб останеться живим!

- Стійте! - крикнув хтось - старий Селім не без голови, але все ж таки він не такий розумний, як гадає. Хіба ми обіцяли одвести цього добродія в якесь певне місце? Ні,