Читати книгу - "Розбите дзеркало"

– Мені особисто нічого не загрожує.

– Яровий недвозначно натякнув: із тим чортовим будинком зв’яжуть твою смерть, як не відступимося. Спишуть на місцеву активістку, яку вважають несповна розуму. Знаєш, ось зараз подумав: конкуренти можуть використовувати жінку. Підставили тобі її навмисне. Для того Яровий зістрибнув, без попередження переніс зустріч. Фактично влаштував вам із Соколом вільний час. Мали віконечко. Ну, ота казкарка туди пролізла.

– Навряд, – Лора лукавила, бо Гайдукова версія раптом здалася досить стрункою. – Нас ніхто не скерував до будинку спеціально. Я не доповіла секретарці в офісі «Ваги», куди подамося та де нас можна знайти.

– Ти або дурочку клеїш, або справді не розібралася до кінця, – шефів тон переставав подобатися Лорі. – В останнє не вірю, бо знаю тебе чотири роки. Значить, увімкнула наївнячку.

– Нічого я не вмикала!

Від різкого вигуку Богдан захлинувся колою, закашлявся.

– Що у вас там?

– Сокіл піцою вдавився, – Лора вільною рукою кілька разів стукнула того по спині. – Гайдуче, кажу, не ускладнюй. Нема ні першого, ні другого. Поїхати на місце, глянути на об’єкт – очевидна річ, коли раптом нема чим себе зайняти певний час. Можна загратися в козаків-розбійників настільки, що взяти мої слова за основу. Припустити: противник мислив так само. І Тетяну Помічну справді зробили частиною хитромудрого плану, залучили на свій бік, нацькували на нас, аби почати процес залякування. Але тобі треба самому її побачити, Гайдуче. Вона в таємні агенти не годиться.

– Ну, а з головою в неї як?

– Тут не до мене. Хоча, чесно кажучи, – Лора подумки перепросила у Тетяни, – я б поставила адекватність під певний сумнів.

– Ага!

– Не ага, Гайдуче. Ти просто в своєму житті не зустрічав фанатиків, зациклених на одній темі. Вони прикрі. Усюди лізуть, у кожну шпарину буквально. Та цілком безпечні.

– Добре, розберемося, – кинув Гайдук улюблене слівце на всі випадки життя. – Давай краще про тих, хто справді небезпечний. Тобі погрожували.

– Знову за своє, – наближався момент, коли надмірна Гайдукова турбота починала набридати. – Правильніше говорити про Ярового як про справді сильного противника. Швидше я налякала його.

– Чим?

– Можливістю передати будинок назад державі й захистити від знесення статусом пам’ятки.

– Хіба для них це новина?

– Супротивна сторона не розглядала цю можливість серйозно.

– Ми так само. Сама знаєш, тут більше блефу. Почнуть перевіряти…

– Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Він молодий, тридцять років. Та підкований, досвідчений, загартований ще не в таких боях. Через те й поміняв тактику.

– Здав назад?

– Поміняв тактику, – повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокіл запиває рештками коли останній клаптик піци. – Виглядає, що його клієнти не готові до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо.

– Якщо Яровий грамотніший, ніж ми вважали, до завтра щось придумає. Може, вивести його… ну… щоб не було…

– Гайдуче, нічого не хочу про це чути й знати.

Лора розуміла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нічого кримінального не стоїть. Ішлося про цілком законні, хоч і не зовсім етичні способи прибрати фірму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час біжить, тож будь-яка інша, терміново підібрана кандидатура справді буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий.

Але Лариса Кочубей звикла перегравати сильного, а не займатися побиттям немовлят. Звичаї Гайдука й подібних до нього не дивували, не шокували. Для неї не були новиною не зовсім чисті, іноді – зовсім брудні методи досягнення мети, яку ставили перед службою безпеки заможні впливові клієнти. Котрі, будемо відверті, платять саме за вирішення питань.

Та все ж намагалася уникати прямої участі в чомусь подібному.

– Я міркую вголос.

– А я нагадую.

– Не злися. – Гайдук пішов на мирову. – Завтра знову назад?

– Краще лишитися тут.

Пропозиція помітно пожвавила вираз Богданового обличчя.

– Теж діло. Зараз далеко по сьомій… Плюс дві години… На коли домовилися?

– З самого ранку. Прямо на дев’яту нуль-нуль у його офісі. Всі зацікавлені особи. Я впораюсь, Гайдуче. Якщо висплюсь.

– Згоден. Готель сама знайдеш чи…

– Я доросла дівчинка. До моїх послуг інтернет. А ще краще, – машина стояла недалеко від ресторану «Мілано», – мені тут підкажуть люди. Яровий уже дав одну адресу.

– Поїж там щось.

– Ти рідний шеф, а не рідний батько.

– У нашому випадку, Лоро, різниця невелика. Її майже немає. Тримайся там. Зараз допомога потрібна? Кого напрягти?

– Упораюсь. Перемога буде за нами.

– Дай Сокола.

Лора простягнула Богданові телефон. Сама підняла комір пальтечка, вибралася під дощ, рушила перебіжками до ресторану.

Там справді могли підказати пристойний готель.

Нічого особливого.

Так Ігор Яровий оцінив нову знайому. Повторив це двічі вголос, сам до себе, потім раз по раз прокручував подумки. Він намагався викинути Лору Кочубей з голови, забути про її існування бодай до завтра. Але що активніше гнав супротивницю від себе геть, то частіше вона зринала. Знову й знову.

Ефект червоної мавпи.

Яровий уже проходив подібне. Почалося це дванадцять років тому, відтоді він жодного разу не відзначав свій день народження. Найгірше, що сталося потому й регулярно повертало жахливі спогади – Ігор не міг, не мав права, боявся пояснити лікарям справжню причину своїх нервових загострень. Ескулапам насправді було байдуже, вони приймали скарги пацієнта, не піддаючи їх жодним сумнівам, виписували препарати, призначали процедури в дорогих приватних клініках та спеціалізованих санаторіях. Завжди приймали коротке: «Я пережив шок у вісімнадцять років», на діагноз це не впливало.

І все одно – червона мавпа.

Яровий почув про ефект випадково, прослуховуючи один із онлайн-курсів на тему боротьби зі стресами, що їх спричиняють неприємні травматичні спогади. Виявляється, кожного на шляху такої боротьби переслідує червона мавпа. Точніше, попередження: «Ніколи не згадуй у думках про червону мавпу». Закодувати таким чином можна все, що завгодно. Варто будь-кому, хто бажає тобі зла, промовити «ніколи не думай про…», ти вже більше не зможеш викинути «червону мавпу» з голови. Отже, що сильнішими копняками женеш від себе погані спогади, то швидше й частіше вони повертаються.

Поки що власний досвід дозволяв Ігореві опанувати лиш один більш-менш ефективний метод. Він уголос, а частіше – подумки принижував особу, згадка про яку чи завдавала гострого болю, чи позбавляла комфорту. Часом допомагало, Яровий повертався до звичного ритму життя, у якому завантажував себе по вінця. Але рано чи пізно з’являлася наступна червона мавпа. Яка неодмінно витягала з чорних глибин пам’яті те, інше.

Про що Ігор Яровий, успішний