Читати книгу - "Сповідь, Шевчук Валерій"

Жах не покидав мене. Я стояв на зеленій галявині, ущерть зарослій квітами, а навпроти виступив супроти мене чоловік із мечем. Ішов на мене, готуючись до поєдинку, а я не міг і пальцем кивнути супроти нього — обличчя напасника видалося мені більш ніж знайоме. Перекошене від люті чи болю, повіки приплющені, а на лобі й щоках виступили крапельки поту. Коли ж очі його розплющилися, то запалали вогнем зненависті. Мозок мій паморочився, ніби хтось колотив його, як рідке тісто, і я знав: не посилю я, беззбройний, цю озброєну мечем людину, зараз він підійде до мене впритул і розсіче...

Але він мене не розсік. Махнув мечем, і я від того прокинувся. Я почув, як виє в дубах хурделиця і як тяжко стогнуть вони, порипуючи гіллям. Я відчув, що змерз, що тіло моє засипане наполовину снігом, що той сніг на мені не тане, що я наполовину скрижанів у своїй холодній ямі. Я відчув, що це таки нещадна реальність — цей ліс і яма; що віхола тяжко сміється з мене, з мого дурного сну і з жаху мого. Я струснув із себе сніг і, зібравшись на силі, стрибнув із ями. Сніг був такий густий, що не міг я нічого уздріти навколо. Не міг побачити ні дерев, котрі стогнали й плакали десь у вишині, ні навіть кущаків, що росли неподалець. Тіло моє трусилося, а сніг падав і падав, білі вихори носилися вгорі й засипали мене, роблячи сліпим. Тяжко зареготало над головою, і я, не тямлячись від жаху, кинувся бігти. Біг нерівними стрибками, вряди-годи зариваючись у кучугури, виривався з їхнього холодного полону, бився, осліплий, об стовбури і падав на кущі. Тіло моє покривалося виразками, ніби хтось шмагав мене різками, ніби якась почвара періщила мене канчуком; я ж не міг спинитися, бо незвідь од чого здавалося: зупинитися — значить пропасти. Але я не хотів пропадати, хотів жити, за будь-яку ціну, хай виснажуся до краю, хай витече з мене сила — ні, не можу я так просто зникнути! І я знову біг, ковтав сніг, коли провалювався в замети, хапав ротом розлючені вихори, котрі прагли мене засліпити, — так просто не хотів здаватися. "Де той, — горлав я, перекрикуючи виття, стогін і скигління метелиці, — хто одяг мене в цю чортову шкуру? Де той, хто кинув мене у це холодне пекло і хто так тяжко поглумився наді мною?" Не мав би я милосердя, коли б він мені зустрівся, хай би з мечем він був, а я ні. Не повелося б йому, клятому, бо не знав досі його, не зробив йому анічогісінько лихого. Я мчав. Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву. Я мчав. Сила в мені була, сила в мені нуртувала, хай був я сліпий і глухий, хай мова моя — тільки оце натужне виття, здаватися не хотів аж ніяк. Бо щось мені в цій сутолочній ночі, в цій шаленій кружанині, в цьому божевільному танці вдалося збагнути. Щось обов’язкове для мене й неперехідне. Я мчав. Хотів перегнати сам себе, і те, що моє тіло було покусане й посмуговане від тисячі ударів, які дістав цієї ночі, тільки закріпило мене у нестримному, глибокому бажанні бути!

Повертаючись до рідної домівки, людина завжди відчуває трепет, а коли повертається додому марнотравний син, йому закладає від хвилювання подих. Світ для нього інакшіє, тисячі дрібниць, які існували, майже не торкаючись свідомості, стають до болю дорогі: вигин стежки, знайома хата, обличчя, горб чи западина, дерево чи дорога, колодязь чи тин. Коли ж бачиш щось не так і помічаєш зміни, сум тебе пробира: нова хата, нові стежки, занедбаний садок чи обійстя, де раніше все квітувало, нові хрести на цвинтарі, на яких написано знайомі імена. Дивно бачити й обличчя дружини, під таку мить воно й незнайоме й рідне, вона дивується, заслоняє долонею рота, розкритого від несподіванки, широко розплющує повні щастя і страху (чи не ввижається?) очі — раптом відчуваєш, що це ж вона, з ким ділив так довго існування. Наймит кидав на віз гній і спинився; яскраве сонце стоїть над головою, хоч зараз вечір та осінь... Ні, я знову плутаю оповідь, мабуть, через старість, адже в той вечір, коли я повернувся додому, стояв уже густий сутінок, наймит уздрів мене наступного дня, дружина побачила мене в сутінку, але для нас ніби й справді сонце засвітило. Я не міг не схвилюватися, побачивши паньматку в усій плоті своїй, адже збувалося одне з численних марев, які мучили мене ночами, коли пробував я у Прірві. Але там не було оцього живого відчуття, бо перед тобою таки не марево, а дійство справжнє. Я не чув ридань, коли жінка впала мені на груди, а тільки її незабутній запах, пучки моїх рук здобули особливу чутливість, а очі самі заплакали. Так, це була моя жінка, я міг достоту переконатися, що таки повернувся, бо ніч, яка товклася довкола, теж була жінкою, як і хата, що поріг її я готуваввя переступити. Я входив уже зараз у ніч, як у жінку, а хата готувалася мене прийняти. Гавкав радісно пес, пізнавши мене, зумисне голосно, з виляском, — дочекався і він господаря. Місяць раптом виплив з-за хмари й освітив наше дворисько, а жінка щось мені казала поміж схлипами.

Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав — житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу — мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників... Дружина йшла побіч мене і плакала. "Ти мені все розповіси, — сказала вона, — але потім, потім!" Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. "Цілі сім років, — сказав я. — Не сподівався, що повернуся!" — "Ми вже тебе поховали, — сказала дружина. — Але все" одно я чекала". Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. "Дай-но хоч подивлюся на тебе!" Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. "Тебе ніби з хреста знято". — "Мене і знято з хреста, — сказав я, — ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу". — "Це ти мені розкажеш потім", — мовила вона.

В покої, куди ми зайшли, горіло аж п’ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки — рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував, а тоді вломив шмат. Вдихнув на повні груди чудового запаху домашнього хліба і вкусив його, ніби причащався. Я й справді причащався, адже був у рідному домі, адже, жуючи хліб і дивлячись на зворушену жінку свою, міг дозволити собі повірити в це. "Стривай, не їж хліба, — сказала жінка, — подам тобі вечерю".

— А це вже мені не подобається, — нахмурився Чорний Чоловік. — Не буває тільки чистого чи тільки брудного, не буває тільки доброго чи лихого...

Хвиля туману поповзла над кам’яною вулицею, на якій ми стояли. Але Чорний Чоловік не покривався цим туманом, я виразно бачив його обличчя. Високе, побите зморшками чоло під вовняною шапкою, орлиний тонкий ніс, повні темного вогню очі — хто ти, Чорний Чоловіче? — подумки спитав я.

Він засміявся, і я до решти переконався: моя здогадка була правильна. Я подумав: людина до часу живе, як корінь. Приходить час, і вона вибиває стебло. Тоді падають на те стебло вітри, бурі, мороз і суша. Часом те стебло пропадає, і людина знову переходить у корінь. Той корінь засинає і спить. А потім знову вибиває парость, але вже такий, який здужає розростися. Чи ж подобаються тобі такі думки, Чорний Чоловіче?

Але цього разу він мені не відповів: вдарила серед неба блискавка, згоряли зірки, і я побіг лісом, занурюючись у його хащі. Голод знову торсав мої нутрощі, і я подався туди, де мав лежати розтерзаний кінь. Але мене чекала несподіванка — застав я самі кістки, здається, тут побували інші вовки. Я довго сидів, обглодую-чи кістки, але заспокоїти голоду не зміг. Тоді я зрозумів, що це кара мені за останнє слово перед Чорним Чоловіком, сів серед чистого поля і почав виплакувати свій біль.

І все-таки не все я зрозумів із того, що мене турбувало. Про це я вже подумав, знову діставшись до своєї ями і слухаючи, як підтискає мені голод живота. Отоді й почув тихий голос, який прошептав мені на вухо. "Стань на шляху вибору, — сказав мені голос, — і забудь свої непоштиві до Чорного Чоловіка думки. Дві долі тобі суджено: одна вовча, а друга людська, і від тебе самого залежить, у якій шкурі тобі жити. Хочеш знову стати людиною — передай своє прокляття іншому, а ні — вікуй у вовчій зграї. Я тебе зараз навчу цієї простої науки, бо так чинили всі до тебе, хто не хотів жити вовкулакою. У житті людському буває один мент, — сказав голос, — коли вона звільняється від захисту неба, тоді вона, хоч і в одежу вбрана, а гола, хоч сильною себе чує, а безпомічна. Знайди такого чоловіка, байдуже хто він буде, і віддай йому те, чим наділили тебе".

Я заціпенів. Цей дивний голос сказав щось таке небувале, щось таке зрозуміле: он воно що! Значить, був хтось третій у тому, що зі мною сталося, і цей третій десь спокійно жує зараз у теплій домівці хліб. Той третій тішиться життям і в думках не кладе, що хтось мучиться у напівзасипаній снігом ямі.

"Звісно, той третій є, — тихо сказав голос. — Але не те я хочу тобі сказати. Людина не повинна вириватися зі своєї шкарлупини. Тільки в ній її єдиний спокій і криївка, бо глибоко беззахисна вона перед небом. Хай не втручається у віковічну боротьбу неба і землі, хай не стає на прю — не зможе вона розібрати, де воїни неба, а де землі. Хай знає свої маленькі клопоти, свій світець, здобуває собі їжу і чубиться з такими ж, як сам".

Ці слова мене схвилювали. Хотів відповісти, заперечити, запитавши, чи ж не жив я так, як вчить мене той голос? Чи ж хотів я втручатися в боротьбу неба й землі? Мені накинуто це прокляття силою — не хотів я такого змагання й такої долі.

"Зараз, зараз ти все зрозумієш, — захихотів голос, — нічого складного у цьому нема. Просто треба збагнути, що дитиною і юнаком людина живе не в світі, а в передпокої до нього. Отож, коли вона хоче безболісно вписатись у світ людей, вона повинна взяти на свої плечі болячки світу.