Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

Поїздка закінчується так різко, що не встигаю підготуватися. Секунду тому ми їхали трасою, а вже зараз Макар глушить двигун і паркує автомобіль біля великих кованих воріт. Наша спільна поїздка закінчилася, мені треба опанувати себе, відірватися від болючих спогадів і подякувати йому за те, що не залишив у лікарні чекати на брата.

— Дякую, — повертаюсь до Макара й натикаюсь на його уважний погляд.

Мене починає бити озноб. Шкіра вкривається мурашками, в грудях нестерпно ниє. Це все через спогади минулого. Я дозволила собі згадати, і тепер близькість Макара діє на мене нелогічно.

— Не хочеш зустрітися? — раптом питає він. — Днями повечеряти, наприклад.

— Де?

Зовсім не це я маю запитати. Точніше, я взагалі ні про що не маю запитувати. Мені треба сказати «ні». Категоричне, рішуче «ні», яке припинить будь-які спроби мене вмовити.

— Вибери будь-який ресторан, — пропонує Макар. — Я не дуже розуміюся, після роботи ходити особливо нікуди, та й немає з ким. З мужиками ми по ресторанах не ходимо.

— Думаєш, це гарна ідея?

— Чому ні? — Макар знизує плечима. — Ми стільки років не бачилися, тобі зовсім не цікаво поспілкуватися?

Цікаво, звісно, ​​але йому про це знати не обов’язково. Я не збираюся йому зізнаватись у своїй зацікавленості. Я згадала лише частину нашого минулого. Ту, яка хоч і потворна, але щаслива. Матір Макара ніяк не вплинула на наші стосунки. Я кохала його так само сильно попри жахливий спосіб життя матері. По батьках не судять, адже так? Я також не судила. Намагалася.

Спогади про неї лише частина нашого минулого. Є багато чого іншого, наприклад, наша остання розмова. Він усе зіпсував. Макар сам відмовився від мене. Сказав, що я йому не потрібна, що він ще не нагулявся й що наші стосунки однаково коли-небудь закінчаться.

— Я не хочу, Макар, — кажу, хитаючи головою і смикаючи ручку дверей.

На мій подив, вона не піддається. Він заблокував автівку?

— Відчини, — тихо прошу його.

— Я всього лише хочу з тобою побачитися.

— Я не хочу.

— Брехня!

Я гарячково тикаю в кнопки на панелі приладів, але домагаюся лише того, що гаснуть фари й світло в автомобілі. Макар перехоплює мої руки й припиняє спроби зняти блокування з дверей. Шкіра там, де він мене торкається, починає горіти. Я намагаюся звільнитися, але мені не вдається, і я здаюся. Розслабляюсь, після чого Макар мене відпускає.

— Заспокоїлася? — уточнює. — Шість років минуло, а ти так само живеш емоціями. Я думав, ти дозріла для серйозної розмови.

— Я дозріла? — питаю з обуренням. — Я?!

Звинувачення ледь не зриваються на його адресу, але я вчасно прикушую язика. Мої рани ще не затягнулися. Мені боляче від спогадів, які я майстерно від себе приховувала останні п’ять років. Перший рік я згадувала його слова дослівно й щоразу нагадувала собі, що ніколи… ніколи й нізащо не пробачу. А потім у мене з’явився Тимофій, і мене відпустило. Я не перехворіла, але ревти ночами в подушку припинила.

— Я не хочу розмовляти, — повідомляю йому за хвилину.

Опановую себе я доволі швидко. Обурення все ще клекоче в грудях, але я ніяк не показую цього зовні. Перший шок від події та зустрічі з Ізмайловим минає, я починаю мислити тверезо, згадувати, як мені було спочатку без нього.

Я більше не хочу знову в це болото.

— Дякую велике за шви. І за те, що підвіз, але я вважаю, наше спілкування варто закінчити.

— Не хочеш дізнатися, чому ми розлучилися?

— А що, є причина?

— У тебе хтось є?

— Це важливо?

— Чорт, Олю, просто дай відповідь: так чи ні?

— Так, — відповідаю зі злістю. — Задоволений? Тепер ми можемо просто попрощатися?

Ми свердлимо одне одного поглядами, хоча в темряві нічого не видно. Я просто відчуваю, що він дивиться й хочу, щоб розблокував двері та випустив мене. Перебувати з ним наодинці стає раптом нестерпно. Я ніколи навіть не припускала, що колись ми зустрінемося. Про те, щоб сидіти в одному автомобілі, дихати одним повітрям і вдихати його запах — і мови не йшло.

Й ось ми наодинці. Він важко дихає, я хочу висловити йому все, але мовчу, тому що не варто тривожити старі рани. Вони вже загоїлися. Принаймні, я хочу вірити в те, що біль, який тисне у грудях — не більше, ніж фантомний. Такий, знаєте, сильний, але водночас не справжній, який сам минає з часом.

Я вийду з його автівки, дістануся до будинку й пірну у святкову сімейну атмосферу. Мене зустрінуть люблячі люди, запах мандаринів та справжньої сосни, адже ялинку брат не любить із дитинства. Накритий стіл, плач дітей і рідні синові обійми відвернуть мене від болю в грудях. Почуттів немає, отже, і болю не повинно бути. Він мине, треба лише залишити автомобіль.

Я чую клацання замка, вдячно киваю Макару, хоч він і не може мене бачити, і тягнусь до ручки дверцят. В обличчя зараз же врізається морозне повітря, а пальці починає поколювати від сніжинок, які тануть на шкірі. Ноги вгрузають у холодних кучугурах, але я рішуче роблю кроки до свого порятунку. Пульс розганяється до критичних позначок, у голові шумить, а в очах застигають сльози, які за мить падають вниз вологими доріжками.