Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Я відчувала як шаленіє моє серце, відчувала його потужні поштовхи десь в горлі. Мене поглинув страх. Невже батько знов вирішив мене відати до рук цього чоловіка? Якщо це правда, то мені такого жаху вдруге не пережити. Дивно було відчувати те, що поряд зі страхом обережно та неквапливо народжувалося полегшення. Я дивилася на Габріеля та не могла до кінця зрозуміти, які саме почуття киплять у моїй душі.

- Усе добре? – він серйозно подивився на мене.

- Т-так, - заїкаючись, відповіла я, до оніміння в кінчиках пальців, стискаючи пасок своєї сумочки.

- Сідай, я тебе підвезу. Тобі куди треба?

- На роботу, - мій голос настирливо не бажав мені підкорятися, тому відповідь прозвучала дуже тихо.

- Ось як, - Габріель, здається, здивувався. – А де саме ти працюєш?

- У книжковому магазині, - я нервово прикусила нижню губу та відвела погляд у бік.

- Цікаво. А все ж таки, ти сядеш до мене?

- Ні, - я відкашлялась.

- Поля, я наполегливий, - слова прозвучали як попередження, але загрози я не відчувала. – Дозволь мені спокутувати провину за вчорашню неприємну ситуацію. Я відчуваю себе останнім покидьком.

- Ви нічного не зробили, щоб відчувати провину, - відразу ж відповіла я, щоб Габріель припинив себе мучити.

- Усе одно. Не бійся, я не кусаюсь, - він посміхнувся і я помітила на його щоках ямочки. Вони перетворювали суровий вираз обличчя Габріеля на хлопчачий та навіть милий.

- Добре, - це було дуже нерозумний вчинок з мого боку – сісти в чужу автівку, але мені чомусь хотілось вірити Габріелеві, незважаючи на вчорашні події.

Габріель швидко вийшов із машини, оминув її та відкрив для мене дверцята. Я поспіхом сіла та сильніше стисла свою сумочку. Що ж я коїла? Я раніше не була нерозсудливою, бо з малечку вважала себе боягузкою. Але зараз я нібито відчула якийсь-то імпульс, що підштовхнув мене на цей необачний крок.

Габріель повернувся на своє місце та поклав руки на кермо. Я мигцем подивилася на його пальці, довгі красивої правильної форми. В мого вчителя з музики теж були такі витонченні тонкі пальці.

- Ви граєте? – раптово запитала я, навіть не розуміючи, нащо це зробила.

- Що? – Габріель спантеличено подивився на мене.

- Музикальні інструменти. Ви граєте?

- Так, зовсім трохи на піаніно, - він посміхнувся та завів двигун.

Я похитала головою, намагаючись позбутися дивного відчуття, яке раптово загойдалося у повітрі. Що це таке? Я поспіхом відвела погляд до вікна, відчуваючи, що мої щоки стають гарячими.

- Куди тебе відвести? – запитав Габріель, неквапливо виїжджаючи на дорогу.

До того як я встигла відповісти, мій шлунок зрадливо та ще дуже гучно забурчав. Мені стало до нестями соромно. Я притиснула сумочку до грудей у бажанні провалитися крізь землю.

- Зрозуміло, - чоловік засміявся. – Зараз заїдемо до ресторану, ти поїси нормально, а потім вирушимо на роботу.

- Ні-ні, - пропищала я. – Мені неможна запізнюватися. Звільнять, - я цінувала цю роботу та зовсім не хотіла втратити її.

- Не звільнять, - впевнено відповів Габріель. Цього цілком вистачило, щоб моя раптова паніка розсіялася. Як це йому вдається? – Трішки музики нам не завадить, правда? – Габріель увімкнув радіо й через секунду салон автомобіля заполонив грудний голос, який безперечно належав жінці.

Я раділа тому, що тиша між нами швидко розвіялася звучанням пісні. Здавалося, що за стороннім шумом нечутно власних думок. Габріель ледве помітно хитав головою у такт музики, а я не розуміючи навіщо, крадькома роздивлялася його. У моєму сні він був точнісінько такий ж: з точеним профілем, вольовим підборіддям, трішки підійнятими вилицями, чорним волоссям, що недбало зачесане назад та чіпким поглядом темних очей. Вражаюче, що мій мозок зафіксував образ Габріеля задовго до того, як я це встигла усвідомити. Між нами щось відбувалося, я це нутром відчувала, але природу цього відчуття ніяк не могла до кінця зрозуміти.

- Ти сказала батькові, щоб він зателефонував мені? – раптово запитав Габріель, а я злякавшись, що мене зараз викриють у роздивляннях, знову відвернулась до вікна.

- Ні. Вчора, коли я прийшла, він вже спав, а зранку я його не застала.

- Зрозуміло, - голос здався мені незадоволеним.

- Можна про щось спитати? – ці слова коштували мені великих зусиль, але я бажала дізнатися правду.

- Так, - Габріель зупинився на світлофорі та уважно подивився на мене. Його пронизливий погляд змусив мене посоватися на місці.

- Чому ви приїхали до мого будинку? – я проковтнула слину на подивилася на світлофор – все ще горів червоний.

- Хотів побачити тебе, - Габріель простягнув до мене руку та обережно, майже не торкаючись, заправив пасмо волосся, що висмикнулося з хвосту. Я вся стиснулася й припинила рухатися. Мені чомусь здавалося, що я почую іншу відповідь, яка могла б прозвучати з вульгарним підтекстом. – Це тебе ні до чого не зобов’язує, - авто поїхало вперед. – Ти запитала, я чесно відповів.

Залишок дороги наповнився мовчанням, яке полегшувала музика. Я постійно дивилася на годинник та розуміла, що в мене залишається усе менше й менше вільного часу.

- Не треба нервуватися, - впевнено заявив Габріель, зупиняючи машину. – Я вже пообіцяв, що ніхто тебе не звільнить, - він вийшов на вулицю, відчинив дверцята для мене та провів до ресторану.

***

Габріель

Мене дуже трусило, немов я був наркоманом у зав’язці, а тепер перед моїм носом махають прозорим пакетиком із білим порошком. Я розумів, що моя поведінка в цій ситуації зовсім недоречна. Неможна так, інакше я остаточно злякаю маленьку й вона втече від мене, не дивлячись собі під ноги. Не хочу цього. Не розумію чому, але не хочу. Крапка.

Міцно стискаю у своїй руці її теплу та ніжну долоню. Ця долонька здається зовсім дитячою, немов поряд зі мною знаходиться дитина, а не молодесенька дівчина. Це так дико розбурхує мою свідомість, що навіть просто дихати стає болісно. Ми знайомі менше доби, а мене криє так, як ніколи раніше. Добре, якщо б це було почуття звичної хіті. З плоттю домовитися легше, аніж із тим, що поза фізичної оболонки. Я не можу намацати свої відчуття, не можу схопити їх та примусити, а ще краще, задушити, щоб вони звільнили мозок.