Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

Дружина директора, і в цьому її ситуація схожа на положення службовки банку (та щодня зобов’язана надягати іншу сукню), кілька разів на день натягає нещодавно випрану гардину, відокремлюючи себе від жадібних поглядів сільських жінок. У їхніх очах вона почувається впевненіше, ніж у власній кімнаті. Директор розмовляє з дитиною, яка від незадоволення високо підстрибує на місці, щоб їй потім дозволили сходити до приятеля. Дитині не дозволено вибирати собі друзів для насичення апетиту, адже батьки його друзів їдять ЙОГО хліб! Дитя прямує по землі й керує іншими дітьми, як своїми іграшковими автомобілями. Мати супроводжує грою на фортепіано все, що вона тільки виявить, а там, зовні, голови безвольно падають на груди. Вони купили те, що побачили їхні власні очі, ненаситніші за їхній апетит, і тепер сільський люд на повну котушку дістає задоволення від примусового продажу їхніх будинків, занадто зухвало споруджених на голій землі. Укутавшись у ніжні помисли, чисті, як мита шерсть, стоять вони перед банківськими віконечками, за якими щасливі діти в білих блузках грають чужими грошима. Вони витрушують із конвертів із платнею свою долю й долю своїх жител у широкий потік банківських відсотків. Директор банку дивиться вниз, і в нього голова крутиться від того, які запаморочливі історії плетуть люди про свої доходи, щоб через несплату відсотків не втратити своїх будиночків, збудованих самотужки. Він змушений відібрати в них те, що вони так любили, відняти просто на порозі бажаної мети. Не вільний від співчуття, він заглядає в їхні вікна, духовним зором осягаючи їхні страждання. У цьому морозному містечку бідняки постійно сваряться. Чутно, як стріляють апарати на бойні й смалять мисливські рушниці (водою в киплячих цівках). На ігри життя накидається зашморг. Задоволені, немов риба у воді, радіють банки, які бачать, як гроші в селючок тануть і тануть. Для аграрних кооперативів тут вічне сільське свято, адже їм не хочеться знати в обличчя тих, кого вони бомбардують задавненими молочними продуктами й отруйним сиром. Вони віднімають у найбільш упосліджених своїх членів останню надію, поки хто-небудь із місцевих не звихнеться розумом і не побіжить із криком навколо рідного гнізда, де лежатиме вбита ним родина. Як же йому, такій маленькій посудині, умістити в себе все? І лише одна малоформатна газетка зважується витягти на світ божий за пару шилінгів із наших вузькогрудих гаманців могутнє життя людей, яких торкнулася жахлива доля.

Коли дивишся на неї у вікно, вона така струнка, наша дівчина Природа. Чоловік, який і в пристрасті своїй лишається чиновником, тримається своєї людської потреби — прошу не плутати з неприємною потребою в людині! Пан директор розкинувся, як природний ландшафт, однак зверху на ньому сидить дух занепокоєння. Свій плавлений сирок директор намастив рівномірним шаром, і що ж він бачить на обличчі своєї дружини? Свою диктатуру з людським обличчям? Вигляд жінка має потертий в новій, щойно купленій, витонченій білизні, в якій вона на його прохання рухається туди-сюди, немов у новому просторовому вимірі. Гроші грають із людьми. Вряди-годи на директора находить каяття, і він стромляється своїм величезним обличчям у спідницю дружини. Відразу після цього він знову б’є її головою об край ванни й стежить за тим, чи простягнувся щойно прокладений шлях до її темної хвіртки, за якою вона сидить у себе на колінах і колише сама себе, розпещена жінка, в якій можна спокійно шпортатися до самого її щасливого кінця. Як би жилося безробітним на цьому світі, коли б вони не мали зразка для наслідування — таких-от дешевих романів?

Директор, який спокійним тоном розмовляє зі своїм колективом і натомість одержує хоровий спів, удень, у світлий час, із більшою втіхою шпурляє в тіло жінки кавалок свого добра. Йому подобається бачити, як росте його здоров’я. Дружина заклинає його, щоб він тримався обережніше, хоча б через дитину, цього самотнього звірка, що у будь-який момент може зненацька вискочити з кута свого рингу. Син, її окраса, беззвучно з’являється в потрібний момент, недовго дивиться на те, як батьки смакують одне від одного (як вони міцно тримаються за свій багатий охайний буфет), і знову зникає, щоб мучити сусідських дітей, які ростуть без штучного й художнього раю, мордувати їх своїм спортивним інвентарем і балаканиною про спорт. Син достиг під сонцем, як спіє садовина. Його батько, і вам це добре видно, пірнає рибкою просто в матір. Описати це слів бракує. Ми хочемо бачити справи, і за це ми платимо при вході в заклад, здаючи в гардероб наші потреби, що постійно дзюрчать, немов вода.

Маленькі будиночки йдуть на бокову раніше, а у великих будинках ще панує життя й між двома протилежними статями розливається електрика. І коли вже говорити про воду, то волога їхніх тіл зливається в єдиний потік. Ми тут наодинці один з одним, у цілком інтимній атмосфері, бо ж нам нема чого соромитися й на публіці. Коли закохані знайшли одне одного, вони залюбки заколисують себе напоями, виливаючи їх із пляшок із золотавими етикетками, і почуваються як удома. Одне в одному знаходять вони спокій, спершу збудивши свої статеві органи, і стають одним-єдиним і одним-однісіньким. Вони витягли себе з пороху, і поки навколо вмирають бідняки, люди вищого кола щодня заново добувають собі мовчазне право володіти й насолоджуватись одне одним. Вони зібрали досить сил у своєму банку, у штанях і серцях, аби щосили вгризтися зубами в персик, який щойно так чудово цвів. Їм належить усе, і навіть сон дарує їм блаженство, і за закритими повіками не видно жадібного блиску в очах. Не можна, щоб кохані їх не помітили, і вони щодня рвуться з дому, аби зібрати врожай нових манаток і банківських рахунків. Вони завалюються в будинок з усіма речами, які вони бачили в надбагатіїв, у тих, хто піднімається над усім і всіма, вони знову немов незнайомки, свіжі й загадкові для свого милого, якого вони мають і хочуть зберегти. А слабші живуть разом одне з одним, адже