Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

3

Спливаючи соком домашнього спокою, директор вставляє зображення своєї дружини в проріз відеопрогравача. Ліси боязко припадають до будинку, в якому картинки відеофільму, немов нав’ючена череда здатної плодитися худобини, тягнуться по екрану перед очами дієздатних свідків. Жінок тягнуть на екран за пута, — тяжча й жорстокіша лише їхня повсякденна рутина. Погляд жінки спрямовується поверх мальовничої долини, що її вона щодня змушена перетинати разом із чоловіком, поки їй нарешті не дозволять зупинитися. Директор, увесь у соку, стоїть, нітрохи не згинаючись під вагою своєї професії, за яку він відповідає тільки перед самим собою, лиже жіночі бідони-цицерони й закликає початок ночі, щоб почати виставу. На схилах гір теж зеленіють живі картини, й альпіністи топчуть їх важкими й міцними черевиками.

Несподівана поява дитини являє собою майже таку само трагедію, як і місцевий клімат. Син, як ракета-носій, сіючи блиском, залітає в кімнату, де шумить телевізор, а хвилі його звуків розливаються приміщенням навсібіч. Своїми наївними оченятами дитятко саме встигає розглянути стражденні тіла, які, зяючи, немов кровотічні ущелини, роблять один одному візит, він устигає розглянути чоловіків з їхніми важкими творчими «інструментами», цих ремісників власної хоті, які пропадають у приймальнях жінок. Лише тіла й голови залишаються зовні й видувають зі скла нові тіла матерів, щоб можна було зазирнути всередину. Батько негайно з’їжджає з матері, включивши задній хід, рекаючи у вихлопну трубу й залишаючи на килимі глибокий гальмовий слід. Хлопчина каже, що нічого не зрозумів, хоча він і сам став уже розбірливим споживачем, який довго риється в кошику з товарами. Непомірні потреби шелестять у нього в голові, як листя на вітрі, смак його розпещений незабутніми картинками з каталогів спортивних магазинів, які закликають громадян держави шанувати своє здоров’я! Все належить йому і його милим батькам, яким, у свою чергу, належить сама дитина. Мати похапцем укривається, наче соломою. Дитина вже навчилася називати цю злу істоту батьком, адже тато завжди купує повні візки товарів, повні мішки всякої всячини, і тримає сина на золотій прив’язі. Хлопець, удавши, що не помітив даної йому природою матері, яка лежить на дивані в путах, виголошує батькам список своїх бажань, який складається суціль із взаємовиключних речей: на цих спортивних снарядах можна їздити по піску, гравію й камінню, по воді й по кризі, по снігу й навіть по перському килимі! І все це слід купити, щоб він міг дивитися на свій будинок здалеку, загубившись у природних просторах. Жінка плутається у зв’язаних руках. Вона соває ногами і встромляє погляд у невідомість, яка розгорнулася перед її дитиною: що із сина виросте? Молодий орел, який шматує малолітражку? Гострим дзьобом б’є людей у груди? Дає перемогти себе в слаломі, траса якого проходить просто за їхнім будинком для розваги й для того, щоб люди звикали до манівців? Усе, чого б не побажали дитина й чоловік, небезпечно — так чи так. Мати намагається зубами натягнути ковдру на свої голі пипки, в які допіру в’їдався зубами батько. Картинки на екрані завмирають. Дитина ввійшла. Дитина вимагає купити їй снігохода, користуватися яким у цій місцевості заборонено законом. Клієнт має бажання: жінка повинна мати відповідний вигляд.

Директор бажає, щоб він міг у будь-який момент, у тому числі й у робочий час, зателефонувати додому й упевнитися, що про нього постійно пам’ятають. Від нього не піти, як од смерті. Жінці завжди треба бути готовою вирвати своє серце, покласти його як оплатку на язика й продемонструвати, що й решта її тіла охоче чекає хазяїна: саме цього він чекає від дружини. Він і тримає її у шорах, і вона скоряється поглядові з-під його повік. Він бачить усе, він має право заглядати туди, куди захоче, адже його патик буйним цвітом розцвітає на колючій грядці, і пишно роздимаються поцілунки на губах. Однак колись він усе як слід розгледить, аби з’явився апетит, адже відомо, що люди здатні їсти очима, і ніщо не сховається від погляду, крім неба, недоступного боязким поглядам мерців, неба, в яке вони до останньої секунди вірили. От і чоловік має намір приготувати своїй жінці райську насолоду на землі, а вона іноді готує йому їжу. Вона на його бажання тричі на тиждень пече знаменитий лінцівський торт, а чоловік дозволяє собі з повагою згадувати знаменитого, нині покійного лінцянина,[1 Мається на увазі Адольф Гітлер. (Прим, перекладача.)] сидячи в окремій кімнаті трактиру за столом із завсідниками, які тішаться, що будь-якої миті знову можуть дістати ласки історії, і при цьому зазирають у склянку, виглядаючи, що ж піднесе їм влада цього разу.

Директор такий великий, що його не обійти довкруж і за цілий день. Людина ця відкрита навсібіч, але в першу голову відкрита у бік неба, звідки сипле сніг і падає дощ. Ніхто не піднімається над ним, крім головного концерну, від якого однаково нікому не сховатися. Однак перед жінкою, що повернулася до нього своєю привабливою стороною, можна легко відкрити кран і виметати ікру. Жінка б’ється, немов риба, бо руки в неї зв’язані, а чоловік у цей час лоскоче її і легенько коле шпичаками. Він прислухається до самого себе, до того місця, де зберігаються його почуття. Слова, як листки, летять із відеофільму на екран телевізора й падають на підлогу під ноги людству, що складається з одного-єдиного чоловіка. Жінка зніяковіло й поблажливо дивиться на вмираючу квітку на підвіконні. Чоловік починає говорити, слова його грубі й тверді, як кісточка усередині плода. Говорить він, як млин меле. І поки він видає на-гора свої виплески й випуски, він безперервно говорить про те, чим він зайнятий і як він не може від цієї справи відстати, пазуристими лапами й обережними зубами прокладаючи дорогу до місця їхнього взаємного спілкування, щоб додати до набряклої сосиски добру порцію гірчиці. Плоть його жінки — це ліс, із якого йому назустріч звучить грізна луна.

Нещодавно він заборонив своїй дружині Ґерті митись, адже її запах