Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Позаду походу їхав Фока на карому гуцульському огирі. Роками його бачили на такому карому огирі, якого він виплекав сам, наче то завжди був той самий кінь. І ще пригадували, що Фока двічі перемагав на такому самому огирі на святочних перегонах зі свяченим від ясенівської церкви до роздоріжжя на Варатиню.

Кінь був осідланий дерев’яною тарницею, багато різьбленою, з дерев’яними ж стременами, з підстеленими грубими ліжниками і перев’язаною візерунчастими підпругами. Кінь, узятий супроти звичаю на гострий мундштук із ланцюжком, відколи з’їхали зі стежок на дорогу, весь час виривався, безперестанку танцював, мучився і мучив господаря. Фока їхав зі своєю дружиною. Відразу за ним повільно посувалися верхи молоді годованці, чиї коні та капелюхи були прибрані довгими різнокольоровими стрічками – знак, що запрошують на весілля. А за ними їхали обидва двірські гайові, Лук’ян і Семен. На їхніх бляхах, на грудях, було видно герб власника: гола панна, що їде на ведмеді. Позаду дріботіло кілька хлопців для доручень та обслуги.

Фока був останнім на дорозі і не квапився до хати. Він уже достатньо поспішав у своєму житті, починаючи від танцювальних змагань у трьох сусідніх країнах за часів своєї молодості. Тими кроками і скоками, що ними вприпуст надріботів у танцях, міг би дійти пішки чи не до Відня, а може, й до Рима. А як поспішав і напрацювався ще кільканадцять років тому, коли закінчив вдалий вируб найпотужнішого лісу і коли йому вдався сплав дерев, якого у нас ще ніхто не бачив, водою аж до Молдавії, на понад сто миль. Не так давно йому минуло п’ятдесят, але ще раніше він втратив родину та друзів. І хоч він не був такою людиною, що бачила вбивчі битви, ані такою, що знала смерть як природженого косаря, адже військову службу відбув, ніби парад, у Венеції, усе ж смерть роками кружляла довкола нього і скрадалася, торкалася і викрадала зненацька. Але втрат він ніколи не визнавав. Не хотів визнати марнотратства життя. Не судився з Богом, але не втішився. Судився з долею, по-іншому, ніж пастухи і селяни, які мають таке послушне вухо до кроків неминучості й долі. Фока танцював проти неминучості й саме тому вийшов поза світ пастухів. А ще так сталося, що з усіх близьких залишився йому лише один сусід, пан-дідич. І єдиною втіхою, якої дочекався від «своїх», буцім від родини, було те, що запрошував на весілля доньки приятеля так, ніби сам видавав її заміж. Тим завзятіше він дотримувався звичаю, ба, навіть воскрешав те, що поволі згасало. Ще й через це був останнім на дорозі.

Обличчя Фоки, поважне і безмежно погідне, викликало довіру. Чорне, густе і довге волосся, ледь припорошене сивиною, молодило його. І його очі, хоч спокійні – не спопелілі, як вуглі змарнованої ватри, а готові до блиску, – нераз загорялися й зігрівали інших. Напевно, їх запалювала і змушувала блищати присутність людей, бо здавалося, що той, у кого життя забрало все найдорожче, не дивиться ні поза себе, ні навіть у себе. Хто ж те знає, але люди читали на його обличчі: чоловіче, кажи сміло, чого тобі треба. Колись давно для обрядів надягали маски, і дехто пояснював, що такі фальшиві обличчя стали потрібними лише відтоді, відколи люди здрібніли і змішалися. Але Фока без маски вів перед в обрядах. Про нього казали: пощо такому маска? Лице і чоло міцні, як висока тисова брама – відкриється, коли треба, і прихистить, а як замкнена, то не впустить, хоч дряпайся на неї.

Горяни також пам’ятали довго і детально та докладно згадували, як був одягнений Фока за тієї чи іншої оказії. Пам’ятали, згадували, бо самі страх як охочі наряджатися, святкувати, чим не раз справедливо дорікають їм співвітчизники з долин, люди тверезі й роботящі, як того вимагає сама земля – чи обертинська, чи городенська, чи над Дністром, чи й на Поділлі. Земля буйна, урожайна, що запрягає до добровільної неволі праці. Тамті навіть ганять гуцулів: «От тим чубатим єретикам і пустим неробам вроїлося бозна-що, так ніби вони пани, козаки…»

«Чубатим»? Дуже слушно, бо самі горяни це визнають. Кажуть при цьому: «Стрій має бути строго за звичаєм. Перевдягатися в інше, чуже, змінювати убрання на якесь інше, не своє – то гидота, то змінити шкіру, то як обскубати когута догола й наліпити на нього вороняче пір’я. Але кожен стрій має бути трохи інший, особливий. Бо когут не ворона. Лише кишки в когутів однакові, а гребінці, крила, хвости, пір’я хоч і когутячі у кожного, але ж і в кожного трохи інші. Інакше кури б його вважали недорікою, і яструби теж. А так як є, то кури йому покірні, а яструби застерігають один одного писком у польоті: вважай, там унизу той пишний червоний чорт».

Відповідно до сказаного, Фока, їдучи запрошувати на весілля, був одягнений з голови до ніг у яскраве вбрання: крашені червоні штани з дуже грубого сукна, а на плечі накинутий такий самий сердак. Під сердаком груба вишивана сорочка поверх штанів, підперезана таким широким шкіряним ременем, що сягав аж під пахи, і, всіяний мосяжними кільцями та цвяшками, виглядав як стародавній панцир. Вишуканий кожух без рукавів, прикрашений зеленими пухнастими квітами з волічки, оздоблений витинанками з кольорової шкіри й блискучими ґудзиками та шкіряними дармовисами, вкладеними у мосяжні наперстки. Його обтягали схрещені на грудях ретизи, себто тонкі мосяжні ланцюжки, знизу протягнуті кілька разів через кільця пояса, щоб підтримувати пояс. До кожушка щільно прилягали два білі ремені шириною в долоню, густо вкриті паралельними рядами ґудзиків. Ремені, спадаючи з плечей, також перехрещувалися на грудях. На одному з них з правого боку висіла порохівниця з обрізаної основи оленячих рогів, оздоблена зірочками. А на другому, лівому плечі спочивала прямокутна торба, вкрита посрібленою металевою лускою. За пояс Фока засунув два двоствольні пістолі, викладені перламутром, і дві бартки, або ж топірці. Один обшитий мосяжною бляхою з вибитими геометричними візерунками, а другий сталевий, гострий, хоч вістря захищене шкіряним чохлом, а древко стиснуте мосяжними перстнями. На шиї розвівалася зав’язана тугим вузлом єдвабна хустка темно-бордового кольору; золотилася пишними френзлями. Здалека сяяв на грудях важкий чотирираменний хрест, з дірчастим малюнком у вигляді зірочок, хрестиків із зірочок, з вирізьбленими постатями