Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

Вони сиділи втрьох за столом, і Юлія саме подавала гаряче, коли спустилася Марія. Вона приїхала на Золотий пагорб ближче до вечора й одразу зникла у ванній. Джордж підскочив і вклонився їй, як королеві, всі засміялися, а Юлія навіть весело застукала ложкою об свій келих. Марія вдягнула елегантний чорний костюм, між вилогами якого було видно її рельєфні ключиці та світлу тінь під ними. Всі решта в її присутності виглядали недоречно і погано вдягненими. Товариство кинулося розмовляти, голоси перекривали один одного, поки пан Розенберґ не підвівся і не проголосив, що сьогодні вони святкують не лише Джорджеве повернення додому, а й дивовижні успіхи Елізи, адже тепер вона може припинити ходити до нього на терапію.

«Мабуть, довелося добряче попрацювати, — сказала Марія, підморгуючи дівчинці. — Ще донедавна ти була такою мовчункою». За це всі випили. Джордж сидів поряд з Елізою і легковажно цокнувся своїм келихом об її. На запитання пана Розенберґа про закордон хлопець заходився відповідати докладно, розмахуючи руками, мовою, яку ніхто не розумів. Потім, коли вже почало сутеніти, він сказав, що хоче перевідати ще когось у місті. В кухні він відрізав для свого друга Кінґа Зора добрячий шмат запеченого ягняти і поклав собі в сумку. Перед ґанком Джордж скочив на свій мотоцикл і поїхав геть від батьківського дому. На Золотому пагорбі у нього друзів не було. Він зневажав своїх співмешканців з пагорба, які, як йому здавалося, усі мали специфічні легкі зморщечки навколо кутиків рота. Свого часу Джордж годинами стояв перед дзеркалом, гримасував і тренував м’язи обличчя, аби лишень уникнути зрадливого виразу на своєму лиці.

Тепер він посміхався під мотоциклетним шоломом, вільно маневруючи між машинами, що сигналили, застряглі в корку на швидкісній трасі при виїзді з міста.

Відколи Марія повернулася додому і знову стала володаркою своєї спальні, пан Розенберґ почав уникати Елізи. Він розмовляв із нею, наче з малою дитиною, його обличчя застигало на сурову маску, що не терпіла заперечень.

Помітивши рішучу зміну у ставленні пана Розенберґа, Юлія і собі відвернулася від Елізи. Одного разу, коли дівчинка хотіла відчинити вікно у вітальні, економка підійшла до неї, похмуро розмахуючи ганчіркою для прибирання. «Іди до себе на горище і відчиняй вікно там!» — роздратовано кинула вона, наче віддавна мала через Елізу неприємності.

Дівчина лежала у ліжку на своєму горищі, немов відстріляна гільза. Через віконце в даху було видно клаптик нічного неба, десь далеко поміж зірок блимав літак. У темряві вона впізнала зубчасті контури мушляного рога, що від дня її приїзду лежав на тому самому місці на підлозі. Еліза уявила собі бабусині руки, як вони змикалися на мушлі, щоб покликати онуку. Дівчина відчинила віконце. Її видих проструменів у білий хітин і послав у ніч низький трубний звук. Він пролунав над Золотим пагорбом, як сигнал, і, немов злякавшись, Еліза на витягнутих руках обережно понесла мушляний ріг назад на його місце на підлозі. Потім, у ліжку, вона спробувала пригадати старі пісні, яких навчилася від бабусі тієї зими, коли шкільний автобус не міг проїхати через замети, і тихо наспівувала їх собі, поки не заснула.

Щовечора о тій самій порі Еліза чула, як Джордж виводив із гаража свій мотоцикл і кудись їхав. Лежачи в ліжку, вона напружено прислухалася до дедалі тихших звуків двигуна, наче трималася за них, а потім розірваною гумовою стрічкою летіла назад, коли звуки стихали. Еліза прокидалася від кроків, коли він глупої ночі повертався назад. Одного разу вона набралася сміливості і пройшла сходами йому назустріч, ніби випадково. Вони зупинилися одне напроти одного; від нього пахло димом і деревом, здавалося, він довго сидів десь біля багаття. Джордж здригнувся, помітивши у темряві прийомну сестру. «Не можу заснути», — швидко промовила вона, майже вибачаючись, і хотіла прошмигнути сходами вниз. Раптом вона сама собі здалася дивною і засоромилася, що намагалася перестріти його.

Я також, — відповів Джордж, — якщо хочеш, зайди до мене на кілька хвилин.

Вони навшпиньки пройшли повз спальню його батьків, Еліза швидко припала вухом до дверей, проте не почула з того боку жодного звуку. Джордж запропонував їй свій єдиний стілець, а сам став біля вікна.

Куди ти весь час їздиш, так пізно вночі? — поцікавилася вона.

До одного друга. Кінґа Зора. Він живе у розбитій автівці під автобаном, і я вожу йому їсти.

То він не працює?

Ні, він береже вогонь. Він каже, що поки він живий, його багаття не може погаснути.

Еліза засміялася:

Звучить божевільно.

Він — мій друг, — швидко відказав Джордж, наче вже й так розповів забагато.

Відтоді Еліза щоночі зустрічала Джорджа на сходах. У його кімнаті вона сідала на край ліжка, бовтала ногами і сміялася, коли він показував їй, як звучить якась іноземна мова, і звертався до неї, шалено розмахуючи руками. Одного разу Джордж обійняв Елізу, притиснув до себе і пояснив, що не вважає своїх одноліток вартими уваги, це прозвучало, наче зізнання, яке турбувало його самого. «Але ми з тобою — друзі, найкращі друзі. Я люблю тебе тут», — сказав він, постукавши пальцем собі по лобі. Потім він підійшов до вікна і подивився на пагорб, на море вогнів, якими світилося місто внизу.

Вітер шарпав її за волосся. Еліза зчепила руки на його пласкому животі. Повз них пролітало біле дорожнє маркування, перед кожним поворотом дівчинка думала, що спереду має бути прірва, в яку вони неодмінно впадуть. Проте дорога вела їх далі, від швидкості Елізі млоїло в животі, і вона тулилася головою до Джорджевої спини, як до живого захисного муру. Вони зупинилися на краю лісу і побігли вдвох між деревами, тільки сухе листя шурхотіло під їхніми підошвами. Було тепло, тож на узліссі вони поскидали свої футболки і попадали з голими торсами у високу траву. Еліза зірвала квітку кульбаби і встромила її Джорджеві в губи.

Південь прекрасний, — сказав він.

Вона повернулася до нього, підперши голову рукою.

Варто лише раз побувати — і вже ніколи не припиниш про нього думати, — промовив Джордж.

Наступного разу візьмеш