Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Жуль, Дідьє ван Ковелер 📚 - Українською

Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

471
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жуль" автора Дідьє ван Ковелер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 43
Перейти на сторінку:
писк, проте конче мусив знайти якийсь вихід. Якщо Аліса вирушила на край світу і ніхто не хотів піклуватися про собаку, то я не розумів, як розміщуся з цим пробийголовою на своїх шістнадцяти квадратних метрах.

— Та дайте мені спокій з цим вашим Жулем! Мартино, я ж вам казав — у мене зустріч! Алло, це доктор Осман! З ким маю честь?

— Доброго дня, докторе. Мене звати Зібаль де Фреж, я...

— Що він вам зробив, га? Вкусив? Обісцяв? Перекинув велосипед? Даруйте, але я щойно гиркався по телефону з одним йолопом несосвітенним! Звісно, собака винен, але це не означає, що я погоджуюсь із цим типом. Та звісно ж, Мартино, хіба ви не бачите, що я розмовляю?! Облиште мене! Що, подає позов? Наберіть нашого адвоката — я пораджуся з ним, коли закінчу тут. Месьє, ви ще слухаєте? Гаразд. Диплом Жулеві видавав я, тож я можу поручитись за нього. У пса просто нервовий зрив, він вам нічим не зашкодить... Що там іще?! От дідько, Мартино, ви можете говорити розбірливіше! Свідок? А я тут до чого? Та він просто з глузду з’їхав! «Навмисно»! Себто це як — «навмисно», га?! Чого він, зрештою, хоче: приспати пса лише через те, що той йому щось потрощив?! Слухайте, месьє, а звідки ви мені дзвоните?

— З радіостанції RTL.

— RTL? Це вам у салоні тату розповіли про Алісу? Недоумки! Коли вже вони мовчатимуть про своїх клієнтів?! Беріть таксі і негайно їдьте на вулицю Баньйоле, 71б! Не хвилюйтеся, вам усе відшкодують! Я мушу оглянути пса. Дякую вам за все! Мартино, розмову завершено, перемикайте на адвоката!

*

До вулиці Баньйоле ми дісталися напрочуд спокійно. Жуль майже весь час куняв, поклавши голову на мої черевики. А я дивився на нього — і ніби бачив уперше. Бачив у ньому себе. Усі вважали цього пса за нікчему, ніхто не хотів ним займатися. Він був надто далеким від реальності і ніби створеним для того, аби віддано служити, страждати через власну наївність і — замість адаптуватися до навколишнього королівства кривих дзеркал — повсякчас бунтувати. Після потрясіння, пережитого в Орлі, Аліса, напевно, віддала його вихователеві — достоту як Ґвендолін свого часу віддала мене моїй мамі. Вони віддавали, аби отримати когось ліпшого: молодшого, серйознішого, лояльнішого.

Французька федерація товариств собак-поводирів займає відреставровану будівлю колишньої каменярні, дуже подібну до державної лікарні. Мартина — готка, обвішана пірсингом — провела нас до кабінету доктора Османа, велетня-нечупари, що мав вигляд безхатька, який щойно вийшов із поліційського відділку. Він відірвався від кебаба, розкиданого просто на вкритій рештками салату і яєць теці з паперами, підвівся і потиснув мені руку, потім потер чоло Жулеві. Пес радісно заскавучав.

— Лежати! Сідайте.

Ми з псом слухняно виконали команди.

— Через вас я в страшенній халепі! — кинувся він в атаку, вхопивши зубами шматок курки. — Мені потрібна заява, що до старого параноїка ви подалися з власної волі. Він звинувачує мене у недбалому ставленні та нападі — нібито я навмисно дав йому неслухняного пса. Тож пишіть: «Я...» Як там вас звати?

Засвідчивши під диктовку доктора, що не міг утриматися від «громадянського вчинку, побачивши, що пес-поводир самотньо блукав», я запитав у нього про Алісу Ґальєн.

— Після 12-го я її не бачив, але, здається, сил у неї було достатньо. Звісно, розлука з псом її засмутила. І я за це собі докоряю.

— За що?

— Бо я забрав у неї Жуля. Нині псів дуже бракує, а попит великий. Такого надзвичайно здібного пса не можна залишати без справи.

Помітивши моє збентеження, доктор тяжко зітхнув. Потерши носа, він стисло пояснив, що завдяки пересадці рогівки до Аліси повернувся зір — і це найгірше, що може трапитися із собакою-поводирем. Як наслідок — втрата психологічного зв’язку, життєвої основи і статусу домінанта, прив’язаного до потреб інваліда...

Я приголомшено слухав його, розриваючись між почуттями: радістю за Алісу та співчуттям до Жуля.

— Я терміново передав його найменш схожому на Алісу сліпому. Гадав, що, пристосовуючись — а це основа дресури подібних псів — він швидко забуде свою попередню власницю. Не вельми успішно, як бачите...

Запала тиша. Я обмірковував почуті новини. Спершу вони злякали мене: чи є в мене шанси тепер, коли Аліса вже не сліпа? Хоча тоді, у фіакрі, я й змалював їй себе досить звабливим, особливого шарму насправді я був позбавлений. У мене тіло, мов у солдата-вартового — худе і сухе, — і воно так погано поєднується з мармизою люб’язного метрдотеля, що варто мені спуститися до метро, як збираються копи, що з підозрою стежать за потенційним ісламістом.

Я запитав доктора Османа, чи казав він Алісі про те, що сталося з її псом.

— Ні.

— Але ж у вас є номер її мобільного телефону?

— Авжеж. Навіть більше.

Він вийняв айфон із шухляди і поклав його на бювар.

— Вона забула його, залишаючи мені Жуля. Несвідомий вчинок. Це природно, адже вона потребує перепочинку. Того ж дня вона подзвонила мені з радіо і сказала, що заїде за ним, коли повернеться з відпочинку.

— А... вам відомо, куди вона вирушила?

— Ні.

Я взяв айфон, покрутив його, торкнувся екрану. Він не відгукнувся — певно, батарея виснажилась. Я поклав телефон на стіл. Жуль підвівся, дзявкнув із сумом, підійшов і поклав морду на телефон. Пес нервово посмикувався, його хвіст шалено звивався, подих пришвидшився. Запах хазяйки. Він вдихав його з насолодою.

— Я помилився: річ була не тільки в її каліцтві, — зауважив доктор. — Зв’язок між ними значно глибший.

— Що з ним тепер буде?

— Після того, що він вчинив? Я змушений позбавити його кваліфікації. Не помітити перешкоду, залишити підопічного посеред вулиці, утекти, незважаючи на спеціальний повід... Стільки невиправних професійних помилок... Мені не залишається нічого іншого, як забрати у Жуля посвідчення пса-поводиря. І ви можете залишити собаку собі.

— Тобто як — залишити?! Докторе, це неможливо! Мені самому тісно! Шістнадцять квадратів!

— Для Жуля це не буде проблемою.

Доктор нашкрябав щось на папірці і простягнув його мені.

— Вимовте це слово. Ну ж бо — і ви побачите!

Розриваючись між двома абсолютно різними шляхами вирішення проблеми, я пробелькотів:

— Скрутись...

І Жуль миттю ліг, згорбився, зіщулився і згорнувся, мов равлик, якого витягнули із мушлі. Дресирувальник, усміхаючись, простягнув мені другий папірець. Я вже голосніше промовив:

— Не руш!

Жуль застиг і затримав подих. Він майже не дихав — а місця займав не більше, ніж упаковка пляшок Evian.

— Мартина роздрукує для вас список команд. Ось побачите: у Жуля неймовірні здатності до самоконтролю. Навіть коли йдеться про основні потреби.

1 ... 10 11 12 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жуль, Дідьє ван Ковелер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жуль, Дідьє ван Ковелер"