Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Як зупинити час 📚 - Українською

Читати книгу - "Як зупинити час"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Як зупинити час" автора Метт Хейг. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 73
Перейти на сторінку:
нагадує, відводить очі від свого телефону та кидає на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнісінький міський божевільний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понеділок я побачу його у своєму класі.

Ми з Авраамом переходимо вулицю. На стовпі постер: «КЛУБ КЕНДЛЛАЙТ. Повертаймося в бурхливі 20-ті з тематичними коктейлями часів сухого закону». Головний біль посилюється — доводиться заплющити очі. Спогади підступають, наче кашель: я граю «Sweet Georgia Brown»[30] у барі «Ciro» у Парижі, а незнайомка тримає руку в мене на плечі.

Я в парку. Я безліч років уже не грав на піаніно, але це нічого. Я давно зрозумів, що піаніно для мене наче наркотик — потужний та звабливий. Воно збуджує забуті почуття, і я можу потонути в тих своїх давно прожитих життях. Іноді я задумуюсь, чи сяду знов за інструмент. Я відчіпляю поводок від нашийника Авраама, а він з подивом дивиться на мане. Його спантеличує раптова свобода.

І я чудово його розумію.

Навколо мене парк. Я бачу, як чоловік, що вигулює бішон фрізе[31], нахиляється та нишком підбирає лайно свого пса в пакетик. Білка стрімко зигзагами збігає вгору на бук. З-за хмари визирає сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далі в парк.

І тут я помічаю її.

Неподалік від мене на лавці сидить жінка. Вона читає книгу. Я впізнаю її, що для мене рідкість. Я давно вже не приділяю уваги зовнішності людей, бо всі обличчя змазуються та втрачають свої особливості. Але це обличчя я впізнав — я бачив його крізь вікно у кабінеті Дафни. Це вчителька французької. Чомусь вона здається мені особливою, а для людей взагалі непросто стати особливими. У неї є стиль. І ні, справа не в одязі (вельветовий піджак, джинси та окуляри), а у тому простому жесті, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядає парк. У тому, як вона видихає, трохи надуваючи щоки, та заплющує очі, підставляючи обличчя сонцю. Я відвертаюся: я просто чоловік, що побачив жінку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рік.

Але тут вона звертається до мене:

— У вас дуже милий пес, — французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жінка зі школи. Вона простягає руку, і Авраам її обнюхує, а потім лиже. Навіть хвостом вихляє від радості.

— Вважайте, що вас ушанували.

Вона кидає на мене погляд, і мені стає неспокійно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настільки привабливим, щоб жінки могли так на мене дивитися. На мене взагалі вже років сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав років на двадцять та носив на обличчі тінь свого горя, на мене часто кидали такі довгі погляди. Але тепер ні. Вона дивиться на мене з якоїсь іншої причини, і мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школі? Так, імовірно, у цьому причина.

— Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.

Собака біжить до мене, я чіпляю поводок, і ми йдемо геть. А спиною відчуваю її погляд.

Удома я починаю вивчати плани уроків для сьомого класу. На приглушеному екрані з’являється перша тема: «Судові процесі над відьмами в тюдорівській Англії». Я вже знаю, що це невід’ємна частина програми.

Думаю, я відшукав причину свого рішення викладати історію: мені треба приручити своє минуле. По суті, історія — це і є розповіді про минуле. І це мій спосіб контролювати своє минуле. Приручити його та зробити своїм домашнім улюбленцем. Але історія, у якій жив ти сам, відрізняється від того, про що пишуть у книжках та розповідають у кіно. Є певні речі, які не вдасться приручити.

Мозок раптом охоплює болем.

Я підводжуся та йду на кухню зробити собі коктейль «Кривава Мері». Найпростіший варіант, без селери. Вмикаю музику — це допомагає. Я прогортаю Шосту симфонію Чайковського та Біллі Голідей і відкриваю свій список морських пісень шанті[32] — грає «The Boys of Summer» Дона Генлі. Зовсім свіжа музика. (Щоправда, ця пісня була написана у 1984-му). Я вперше почув її в Німеччині у 1980-х і одразу вподобав, сам не знаю чому. Вона нагадує мені про дитинство, хоча її і відділяє від нього кілька століть. Нагадує про проникливі французькі пісні, що співала мама, після того як ми переїхали до Англії, — сумні та ностальгічні. Біль посилюється, але я згадую Джона Гіффорда. Тоді, давно, його голова боліла незрівнянно сильніше. Я заплющую очі, і ранні спогади хвилею накривають свідомість. Здається, через них навіть повітря стає розрідженим.

Саффолк, Англія, 1599 рік

Я пам’ятаю, як мати сидить коло мого ліжка, співає французьку пісню та грає на своїй лютні з вишневого дерева. Її пальці вправно бігають струнами, наче хочуть втекти. Зазвичай музика слугувала їй відрадою: вона ніжно співала air de cour[33], і це завжди її заспокоювало. Тільки не того вечора.

Мама чудово співала. Вона заплющувала очі, наче пісні були її спогадами чи снами. Проте того вечора вона співала та дивилася на мене, а на лобі в неї пролягла глибока вертикальна зморшка. Вона завжди з’являлася на її обличчі, коли вона думала про батька чи про проблеми у Франції. Зрештою вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамі герцог Рошфорський, коли я був ще зовсім малий.

— Ти не старшаєш.

— Ну мамо, годі про це.

— У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.

— Я ж не можу з цим нічого вдіяти.

— Час спинився для тебе, Етьєне.

Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.

— Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.

Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.

— Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.

Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.

— Зі мною все буде добре.

— Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе.

1 ... 10 11 12 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як зупинити час», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як зупинити час"