Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 48
Перейти на сторінку:
слова, неприкритої ворожості чи образи. Кожна фраза продумана, кожне речення сухе й виважене і через це сприймається гостріше. А коли зайве не можна було закреслити, він виривав сторінки.

Керуючись правилом, яке він сам для себе запровадив — підлітковим самітництвом ченця, в якому було місце лише для книжок із небагатої за вибором місцевої бібліотеки та піднесених до рівня золотого фонду фільмів центрального телебачення, — Марчелло намагався відшукати прихований зміст того, що залишалося незбагненним для мене, для нас. І не мало значення, що за це доводилося платити такою високою ціною: бути дивакуватим створінням в очах інших. У жодному зі всесвітів, — так пише він сам, — жодна нормальна дівчина, якась Сара, не змогла б скласти йому пару.

**

Я забув перевести наручного годинника, і тепер мені доводиться підраховувати різницю в часі; виходить, що вже повернуло на першу годину, і мені слід поспішати, аби не запізнитись. Я вже заїжджав до матері на хвилинку вчора, перш ніж поїхати до ріелтора. Пообіцяв, що повернуся сьогодні на обід, і тепер пошкодував про обіцянку.

Мати живе у багатоквартирному будинку, в квартирці, що нагадує одну із десятків бджолиних сот, де на сходах стоїть запах їжі упереміш із лимонним засобом для миття, ліфт просякнутий смородом диму, а з-за майже всіх дверей практично в унісон лунає телевізійний випуск новин.

Шостий поверх.

Мати ще й досі вродлива, навіть у халаті лікарняно-блакитного кольору, який, на її думку, якнайкраще відповідає її літньому віку. Вона запрошує мене до вітальні, а сама повертається над чимось чаклувати на кухні.

— Ти вже закінчив?

— Іще ні. Почав відкривати коробки і... Самий мотлох, ти мала рацію, але я вирішив таки перевірити кожну, гмм... гмм... для певності.

Через брехню на мене нападає кашель, прошу склянку води, п’ю ковток за ковтком і походжаю по вітальні. Зупиняюся перед колекцією дельфінів, деякі — з муранського скла, а решта — китайський непотріб. Збоку біля вікна стоїть запилюжений фікус; я торкаюся одного листочка і розумію, що він штучний. Мене це не турбує, я звик до провінційних інтер’єрів, до браку витонченості, до суміші запахів на сходах і в ліфтах; вони мені навіть подобаються певною мірою.

— Алесандро де?

— Там, — мати махає рукою в коридор, у напрямку ванної і спальні. — Зараз піду заберу, — додає, відчувши у моєму мовчанні відтінок незручності.

Я ніяк не можу прийти до тями через зміну часового поясу, і, коли широко й гучно позіхаю, мама знову повертається до вчорашньої розмови, яку, як я сподівався після останнього телефонного дзвінка, вже завершено:

— Міг би й тут залишитися. Не розумію, навіщо витрачати гроші на номер у готелі, якщо у тебе тут є домівка?

Я відбріхуюся, кажу, що не хочу нікого турбувати, що в мене безсоння і що мені можуть зателефонувати по роботі прямо серед ночі. Але правда в тому, що я не можу змиритися з думкою, що оце місце — моя домівка. Єдино прийнятний для мене спосіб погодитися з перебуванням тут — вважати себе туристом, невільним мандрівником, дипломатом, що виконує важливу місію.

Окрім того, де вона мене розташувала б на ночівлю? Спальня в квартирі одна, диван малесенький, а в мені метр дев’яносто зросту. Хочеться сигарету, хоча я ніколи в житті не палив; і це безглузде відчуття наганяє на мене великий смуток.

**

Заходь, Алесандро.

Якби Марчелло міг побачити його зараз, — кентавр у візку, бабій на пенсії, мінотавр із Паркінсоном, колишній актор пеплумів[10] зі здутими мускулами і зниклою засмагою, — то він, можливо, не був би до нього таким суворим?

Мене все влаштовувало, я просто не замислювався, — тут мій брат має рацію. Часом Алесандро поводився хвалькувато, але ніколи мене не принижував і не ображав. Чи я, може, і цього не помічав. Звісно, він захоплювався дешевими вестернами (Вейн[11]! Я усміхнувся, коли вперше наткнувся на це прізвисько...), ні разу в житті не розгорнув жодної книжки, але мені кортіло зауважити Марчелло: а що ти хотів, дорогенький, це — провінція! Тут вибрати інший шлях означало б приректи себе на нещасливе животіння, терпіти зневагу з боку таких вертихвісток, як Сара, і ціле літо нидіти у власній кімнаті над перекладами з грецької та читанням російських класиків. Воно того варте?

Настав час, коли Марчелло, напевно, і сам це усвідомив. Ті фільми й книги, в яких він шукав відповіді на свої запитання, щоб утамувати душевну тривогу, лише ще більше його непокоїли. Ми — всі інші — читали мало й абищо, дивились якісь дурниці, але у нас все було добре (мабуть, саме через це!), бо ми над цим не замислювалися. Алесандро, так само як і ми, був людиною легковажною і щасливою.

У моїх особистих згадках з підліткового віку Алесандро постає примітивним, але добрим. Він дуже кохав маму, любив її дітей, піклувався про мене і, без сумніву, про Марчелло. Просто вони одне одного не розуміли. Говорили різними мовами, і ніякий перекладач би їм не допоміг. Це все одно, як коли б середньовічний італійський абат опинився у вігвамі воїна з племені навахо.

— Тобі солі?

То я помилково сприйняв спазм руки за намір потягнутися по солонку. Алесандро не відповідає; навіть якби він схотів заперечно хитнути головою, вийшла б ціла нескінченна череда похитувань. Мама сумною посмішкою просить мене не звертати уваги. Зависає мовчання, намагаюся порушити його своїми жартівливими розповідями про тропічні обіди у тещі та про свою заокеанську родину. Запевняю, що приїдемо провідати їх усі разом на Різдво. Замовкаю, коли помічаю на підборідді Алесандро цівку слини, яку мати швиденько витирає краєм серветки.

Якби Марчелло її зараз побачив такою — колишня коханка, а тепер доглядальниця, колишня подруга життя, а тепер нянька, як і раніше — офіціантка, а тепер іще й санітарка-медсестра, — можливо, подобрішав би до неї?

Я тоді нічого не помічав, мене все влаштовувало. А от мій агресивно налаштований, депресивний, невдоволений і вразливий брат підмічав усе.

**

Повертаюся до старого будинку, а це п’ятнадцять хвилин автівкою. Я пообіцяв мамі заїхати наступного дня зранку, перш ніж завезти ключі ріелторові й вирушити у зворотну путь. Щоб надати цій безглуздій подорожі хоч якоїсь користі, я наперед домовився про ряд ділових зустрічей у Мілані, де наша фірма готується відкрити свою першу європейську філію.

По дорозі відчуваю, як у душі наростає роздратування на Марчелло. Щоб знайти якесь виправдання цьому химерному почуттю, мені доводиться вдатися до старого психологічного фокусу: насправді це ти гніваєшся не на свого брата, умовляю себе самого,

1 ... 10 11 12 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"