Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

– А ми посіємо скромність та стриманість, – сказав пан Баер, – і доглядатимемо за ним, поливатимемо його та так добре виростимо, що на наступне Різдво ніхто не їстиме за обідом дуже багато, а потім хворіти від цього. Якщо ти тренуватимеш свій розум, Джордже, він буде вимагати їжі так само, як і твоє тіло, тож ти полюбиш книжки, як ось цей філософ, – додав він, відкинувши волосся з високого чола Демі. – Та й тобі теж потрібна стриманість, мій милий. Ти любиш забивати собі голову чарівними казками й різними фантазіями не менш, ніж Джордж прагне набивати свій шлунок печивом і цукерками. І те й те недобре. Арифметика, поза сумнівом, не така цікава, як «Тисяча й одна ніч», я розумію це, але вона дуже корисна, тож і тобі пора братися за неї, щоб потім не соромитися й не шкодувати про втрачений намарне час.

– Але ж «Гаррі й Люсі» і «Франц» – зовсім не чарівні казки, – заперечив Демі. – І там йдеться про барометри, цеглини, підковування коней та інші корисні речі. І я люблю ці книжки, адже так, Дейзі?

– Так, вони корисні, – сказав дядько Фриц, – але ти читаєш «Роланда» набагато частіше, ніж «Гаррі й Люсі», а «Франца» любиш далеко не так, як «Синдбада». Мені хотілося б домовитися з вами обома. Нехай Джордж їстиме тільки тричі на день, а ти читатимеш тільки по одній чарівній казці на тиждень. За це я влаштую вам новий майданчик для крикету. Тільки ви повинні мені пообіцяти, що гратимете на ньому, – додав він якомога переконливіше, бо Надутий Качан терпіти не міг бігати, а Демі зазвичай читав, коли всі гралися в активні ігри.

– Але ми не любимо крикет, – сказав Демі.

– Зараз, може, й не любите, але коли почнете грати, то, напевно, полюбите. Крім того, хоч самі ви не любите грати, але всі ваші товариші люблять, і від вас залежить, чи буде в них новий майданчик, чи ні.

Це вирішило справу, і, на превелике захоплення хлопчиків, Демі й Надутий Качан погодилися на пропозицію пана Баера.

Після цього поговорили про сад, а потім заспівали хором під акомпанемент цілого оркестру: пані Баер грала на роялі, Франц – на флейті, пан Баер – на віолончелі, а Нет – на скрипці. Концерт всім дуже сподобався, навіть кухарка Ейзі, що сиділа в куточку, часто починала підспівувати дуже приємним голосом.

У цій школі в недільному співі брали участь всі: пани й прислуга, старі й молоді, білі й чорні. Коли співи скінчилися, хлопчики потиснули руку пану Баеру, а пані Баер поцілувала всіх, починаючи з шістнадцятирічного Франца й закінчуючи маленьким Робом, який любив цілувати маму в кінчик носа. А потім всі пішли спати.

М’яке світло лампи під абажуром, що горіла в дитячій, падало на картину, розміщену навпроти узголів’я ліжка Нета. Вона була не єдиною в кімнаті, але хлопчик одразу відзначив її особливість. Рамка з моху та соснових шишок, а також вазочка з польовими, мабуть, щойно зірваними квітами, що стояла перед нею на маленькій підставці, додавали їй загадковості в очах Нета. Він не розумів, що на ній зображено.

– Це моя картина, – сказав хтось.

Нет обернувся й побачив Демі, вбраного в нічну сорочку. Він порізав палець і ходив до тітки Джо, щоб вона його перев’язала.

– Хто ж тут намальований? – запитав Нет.

– Це Христос. Він благословляє дітей. Хіба ти нічого не знаєш про Нього? – з подивом запитав Демі.

– Знаю… Трохи, проте мені хотілося б знати більше. Він видається таким добрим, – відповів Нет, все пізнання якого про Бога полягало лише в тому, що він часто чув, як вимовляли Його ім’я всує.

– Я знаю про Нього все, – сказав Демі, – й дуже люблю розповіді про Нього, бо все це правда.

– Звідки ж ти дізнався?

– Мені розповів дідусь. Він знає все і вміє розповідати чудові історії. Коли я був маленьким, то грався з його книжками та будував з них мости, залізниці й будинки.

– А скільки тобі років?

– Уже пішов одинадцятий.

– Ти знаєш багато різних речей, адже так?

– Так. Бачиш, яка в мене велика голова! Дідусь каже, що мені доведеться довго вчитися, щоб її наповнити. Ось тому я й намагаюся набивати її швидше.

Нет засміявся такому дивному поясненню, а потім серйозно сказав:

– Розкажи мені, будь ласка, про Нього.

– Одного разу я знайшов дуже красиву книжку, – почав Демі, – й хотів погратися нею, але дідусь сказав, що не можна цього робити. Він показав мені картинки й розповів, що на них намальовано. Мені дуже сподобалися історії про Йосипа і його злих братів, про маленького Мойсея, який плавав у кошику річкою, але найбільше я полюбив розповіді про Ісуса Христа, й дідусь стільки раз їх мені повторював, що я вивчив усе напам’ять. Він подарував мені цю картину. Якось я захворів, і її повісили в цій кімнаті. Мені швидко вдалося одужати, тож я вирішив залишити її тут, щоб інші хворі діти могли дивитися на неї.

– А навіщо Він благословляє дітей? – запитав Нет, який не міг відвести очей від обличчя Христа.

– Бо Він любив їх.

– Це були бідні діти? – з цікавістю запитав Нет.

– Так, мабуть, бідні. Бачиш, як погано вони одягнені, і їхні матері очевидно теж небагаті. Ісус Христос любив бідних, допомагав їм і умовляв багатих, щоб вони були добрішими до них. І бідні дуже, дуже любили Його! – гаряче говорив Демі.

– Він був багатий?

– Ні, дуже бідний. Він народився в печері, а коли виріс, у Нього не було ніякого житла й не було чого їсти, якби люди не давали Йому їжу. Він ходив усюди й проповідував, намагаючись зробити людей кращими. А потім злі люди вбили Його.

– За що вони Його вбили? – запитав Нет і сів на ліжку, щоб краще чути.

Йому так хотілося дізнатися більше про Христа, який любив бідних.

– Я розкажу тобі. Тітка Джо не розсердиться за це.

І Демі сів на сусідньому ліжку, дуже задоволений, що може розповісти свою улюблену історію такому уважному слухачеві.

Через деякий час няня зазирнула в кімнату, щоб подивитися, чи заснув Нет, але одразу нечутно причинила їх і попрямувала до пані Баер. Її глибоко схвилювало й зворушило те, що відбувалося в дитячій.

– Чи не хочете зайти в дитячу, пані, – сказала вона, – й помилуватися на дивовижну картину? Нет уважно слухає Демі, який розповідає йому про немовля Ісуса.

Пані Баер саме збиралася зайти до Нета та