Читати книгу - "Дим"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дим" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 84
Перейти на сторінку:
Зараз уже бо все ясно. Ну, а як вже… – він розвів руками. – Як вже засяду у тебе на шиї або ще й розіп’юсь, хе-хе… тоді сам бог велів тобі мене турнути куди подалі.

– Ну… – вона й сама розвела руками. – Це хіба вже як не захочеш бути моїм утриманцем… тоді вже котись на всі чотири сторони.

– Я вже й так років три як твій утриманець, – він потягнувся на ходу. – Як зарплату перестали давати, так і… Не надоїв?

– Нє, – вона легенько крутнула головою.

Як минали гаражі та колгоспну контору, то вгледіли там знов якихось не наших, а аж далі по двору гаража ті не наші лазили по будівлі столярної – видно, знімали шифер. Напроти столярної через дорогу пустувала будка пожарки, що вже встигла обрости лопухами й полином за се літо.

Ірина, зиркнувши скоса на чужих, зітхнула і опустила очі. Антон промовчав. Так ото мовчки і вийшли на Роменську трасу. Напроти їх під продмагом із сільповської машини саме вивантажували якісь товари – експедитор та Інка, продавщиця, поздоровкались з Іриною, кивнула й вона їм.

– Добре, хоч ваша кантора не хиріє, – всміхнувся до дружини Антон. – Мо’ скоро одне сільпо останеться на село…

– Та не плануй козаче… – зітхнула Ірина.

– Бог переіначе, – докінчив за неї Антон.

Од сільради до автобусної зупинки переходили через трасу двоє жіночок – бухгалтерша та землевпорядник. На самій зупинці нікого не було. Антон з Іриною поздоровкались із жіночками й пройшли в будку зупинки. Ждали автобуса мовчки. Антон зиркнув на годинник і закурив цигарку. Годинник у нього був пам’ятний, хоч зараз уже такий і стидно кому показувати. Радянський електронний, один із перших – він купив його в 88-му в Ташкенті, як повертався зі строкової. Тоді все більше імпортні купували, «монтану» там… а йому цей сподобався, хоч і був значно простіший.

Він сховав руку в кишеню і окинув поглядом пасовиська за селом, куди з цієї вулиці ганяли череду. То також були болота з меліораційними каналами та шлюзами. Онно, як вглядітись, так видно і обмілілий Сухий Ромен, що неспішно несе свої тихі води в далеку Сулу. По болоту бур’яни та отава, подекуди чагарники, а аж вище, майже на обрії – лісосмуги, що обрамляють колгоспні поля, їхнього колгоспу «Прогрес» поля, нині вже остаточно покійного. А там он аж далі, в гаях та дібровах, розкинулась над болотами Фесівка – невеликий охайний хутірець; як вглядітись, то можна навіть розрізнити людські хатки з городами, садочки, вершечок водонапірної башти і смужку асфальтованого шляху через хутір. Колись у шкільні роки хтось із учителів казав, що той хутірець достеменно утворений одним карабутівським чи то селянином, чи то посполитим козаком на прізвисько Хвесь. Хтозна, чи то правда… Та й яка, врешті, різниця – скоро й сам Карабутів хутором зробиться, і хтозна, чи пам’ятатиме тоді хтось хоч про його засновників, не кажучи вже про рядових жителів – таких от, як вони, Антон з Іриною? Він відігнав досадну думку і ще раз затягнувся цигаркою, вглядівся востаннє в осінні простори боліт та хутора – хоч і правда світліло й тепліло по вулиці, як передбачала Ірина, але світ лився вже якийсь геть не літній, якийсь такий… печальний. Має ж бути ще бабине літо… Чи й буде?

На крайньому фесівському городику Антон розрізнив білу плямку диму – хтось, видно, палив там бадилля. Добре, хоч вони з Іриною встигли картоплю вигребти до сих усіх подій, а буряки наче ще й ранувато.

– Антоне…

– Їде?

Він і не помітив з тими роздумами, як підійшов автобус – старенький «Ікарус». По обласних маршрутах вже ніби й імпортні стали з’являтись, а тут поміж селами досі ото таке ходить. Ну хай.

Легенько поцілував Ірину в щоку і поклав руку на плече.

– Ну, шуруй, – всміхнувся. – По барах там не надто швендяй.

– Вже як вийде, – одрапортувала вона і зайшла в автобус.

Антон бачив, як вона пройшла між рядів і всілась на вільне місце з протилежного боку. Жіночки з сільради пройшли за нею. Він постояв трохи, поки автобус рушив, а тоді прошепотів майже беззвучно, одними губами, якось машинально навіть:

– Бог тобі назустріч, Іро.

І в неясній задумі розвернувся до зупинки. Там, на внутрішній її стіні, різнокольоровою мозаїкою були викладені дві химерні панночки в національних костюмах – росіянка та українка. Вони обидві тримали в руках якусь квітку, а росіянка ще наче трохи й заступала українку, а чи лише прикривала її своїм широким сарафаном. Такий самий мозаїчний напис повідомляв:

«В лоні матері держави

Розцвітає і зоріє

Дружба давня, дружба славна

України і Росії».

* * *

Той напис і те зображення стосувалися далеких подій 1654-го року. Тоді наприкінці грудня 1653-го московське посольство на чолі з боярином Бутурліним, що прямувало на Переяславську раду, досягло околиць Корибутова, сотенного містечка в ті часи. Корибутовим воно звалось на честь його засновників та колишніх власників – литовських магнатів Корибутів-Вишневецьких, родичів того самого Байди Вишневецького, оспіваного в народних піснях та думах першого козацького гетьмана. Отож московське посольство досягло околиць містечка і було урочисто зустрінуте там місцевими козаками на конях та зі знаменами. У храмі Святого Миколая на околиці тоді гості та місцеві одстояли урочисту службу, де молились за здоров’я московського самодержця Олексія Михайловича і, мовбито, навіть плакали на радості. Так у всякому разі те дійство описують дослідники.

Самого храму давно вже немає, і навіть не достеменно ясно, що з ним сталося. Дехто зі старих людей говорить, що під час війни він сильно постраждав від нальоту німецької авіації, що, можливо, й правда, бо туди далі од нього до кладовища і досі є глибокі яри, нібито від бомбових ударів. Але достеменно відомо, що храм, вже чи цілий, чи його рештки, в п’ятдесятих

1 ... 10 11 12 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дим"