Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Щиро кажучи, мені у шістнадцять років, а саме стільки мені тоді стукнуло, цей телевізор був, як ми тоді говорили, «до лампочки» (лампочок, до речі, теж не вистачало, і половина коридорів просто не освітлювалася відтоді, як старі лампочки перегоріли — ну, добре хоч хліба на котлети вистачало, дякувати Спонсору). Але то мені був до лампочки телевізор, але ж не завідувачці. Єлизавета все ще була жінкою в тілі і в амбіціях, і дитбудинок без телевізора, вочевидь, видавався їй страшенним неподобством, мабуть, майже таким, яким видавалася нам наявність маленького телевізорчика «Соні» у власному кабінеті завідувачки…

З нашої старшої групи раділа одна Лізка. І чому раділа? Ледве не кожен другий тиждень — у лазареті, харчується, таке враження, лише книжками, а схудла вже так, що страшно й глянути — тепер точно візьмуть на роль, якщо не жертви гітлерівців, то Буратіно. Але ж хоче, звісно, побачити там, у телевізорі, своїх балерин. Мені було все одно, хоче то хоче, хоч грамофон, лиш би вже не хворіла так часто, бо що то за подруга — поговорити з нею тижнями не можна, лиш таскайся до бібліотеки та махай у вікно на п’ятому поверсі.

Розділ 7. Виплеснуте життя

Телевізор привезли якісь кремезні, із лисими черепами хлопці. Занесли, поставили та й пішли. Ще принесли «тарілку» — я тоді реально не розумів, що це за тарілка така, тому для мене це була просто «тарілка», ну майже як НЛО, невпізнанна, загадкова… Наш електрик Василь Федорович взявся щось налаштовувати, а Лізка, яка і так всюди шастала, як привид, взялася йому допомагати — на нас шикнула, а сама шмиг у актовий зал, нібито точити ляси із Василем Федоровичем (про що з ним можна говорити, про устрій самогонного апарату хіба…), але я то знав — хоче першою подивитись той японський чудо-телевізор, так, ніби там і досі живе якась чарівна казка її сирітського дитинства, тільки тепер у яскравих японських кольорах, без шипіння електронного снігопаду, яке завжди видавав, виправдовуючи свою назву, старенький «Електрон».

Того дня щось із Лізкою сталося, дивне вражаюче перетворення. Її не було довго, дуже довго. Я чергував у молодшій групі і відійти не міг. Вамбо взагалі був покараний і сидів… ну, нащо вам знати, у якому закутку зачиняли занадто балакучих типові вихователі дитбудинку? Ви ж все одно Нюрнберзький процес над вихователями, що зараз, мабуть, копають на пенсії дачну картопельку-синьоочку, влаштовувати не будете? Та і я волію розповідати про таких, як Ніна Йосипівна, не про таких, як завідувачка Єлизавета.

Отож у день, коли бриті хлопці привезли омріяний і Лізою, і Єлизаветою телевізор, моєї подруги не було чути. А я був певен: одразу ж прибіжить із новинами — працює, не працює, що показує, чи є балет, чи справді кольоровий… Я ганяв малих і хвилювався. Василю Федоровичу я довіряв, тож причина мого хвилювання і для мене самого була не більш зрозуміла, ніж японська інструкція до того «Панасоніка» для нашого електрика. Та я ж не міг подумати, що в актовому залі був ще хтось, довіри абсолютно не вартий, — той-таки омріяний і Лізою, і Єлизаветою чорний ящик. Я ж пам’ятав той старий, радянський… А цей, з тарілкою НЛО, становив, виявляється, неабияку небезпеку: хто б міг подумати, за один лише вечір балерин у свідомості моєї подруги він зумів замінити на… Та про все по черзі. Прийшла Лізка надвечір, ще блідіша, ніж зазвичай — хоча, ну куди ще?

— Костю, тільки скажи мені чесно…

— Та я тобі і не брешу ніби.

Де ж їй такій брехати? До нас якось приїздили іноземні фотографи, то Лізку фотографували більше, ніж малявок — боюсь, що коли вони показуватимуть її фото, відвідувачі виставки хитатимуть головами у припливі потворного співчуття, і всі погодяться: ось він, доказ того, що діти в українських дитбудинках тепер, після розвалу Союзу, голодують.

— Тоді добре, — вона заправила волосся за вуха, від чого худе личко стало ще тоншим.

Лізка підвела на мене свої непропорційно великі очі, як в якоїсь чарівної риби — щось таке я бачив у далекому дитинстві, у якійсь дитячий розмальовці:

— Я гарна чи ні?

Гарна чи ні. Гарна чи ні. Питання чомусь відлунювало в голові — ніби відбивалось, як м’ячик, від стінки до стінки моєї не надто наповненої черепної коробки. Як на таке відповідають? Мені подобалось на неї дивитися, завжди подобалось… Але якщо сказати «так», то, виходить, я це визнаю… Ні, мені тодішньому, шістнадцятирічному, це здавалося чимось шаленим. Тому я спочатку сказав:

— Ну…

І це була непоправна помилка…

Лізка розридалась. Уперше образилася не на секунду, а здавалося, на все життя. Гострий ніс став рожево-червоний, тільки він і стирчав між тоненьких рук із довгими пальцями — Лізка затулила обличчя долоньками, здригалася від справдешнього дівчачого плачу, наче якийсь варвар зруйнував останній ляльковий будиночок, рожевий із голубим, із казок Гофмана, Андерсена і Джейн Остін, з мініатюрними феями-хрещеними у кожному віконечку. Якийсь варвар — я? А їй виступати сьогодні — читати вірш зі сцени, у сукні, Лізка ще казала, буцімто майже як у балерини вбрання.

Та оскільки втішати її більше було нікому (Вамбо все ще був під замком, а решта з нашої групи просто не знали, що таке втішати), то Ліза опинилась у моїх обіймах… і не знаю, чому, але раптом стало так тепло, ніби я вдома, навіть не там, у квартирі, яку я покинув після смерті бабусі, а десь зовсім вдома, де затишно і завжди на тебе чекають, із чимось смачненьким, мабуть, до гарячого чаю, вже налитого в білі горнята. Від цього тепла я розтанув і сказав, сам із подивом вслухаючись у свій дорослий низький голос:

— Насправді, ти найгарніша з усіх, кого я коли-небудь бачив. Просто я не знав, як це сказати, Лізка.

Вона заридала ще дужче, а потім глянула на мене тими своїми очима — щасливими — близько-близько, як ніколи.

— Дякую, Костя.

І тоді вона почала розказувати — і вина телевізора стала беззаперечною. Та дурнувата тарілка НЛО ловила якийсь супермодний канал, який показував самих тільки розфуфирених дамочок, що крокують по подіуму, і вони, ці дамочки, здалися Лізі неймовірно вродливими, звичайно ж, вродливішими за неї…

Разом із усвідомленням своєї дівчачої недосконалості телевізор подарував Лізі нову надію — та що там, мрію, гарну й нову. Після того нескінченного феєричного крокування-дефіле, в одної з моделей взяли інтерв’ю. За словами Лізки, модель була просто прекрасна (і добра, і щаслива, і най-най-найгарніша), і вона, ця казкова принцеса, приклад для всіх юних Ліз, сказала…

— Вона сказала, що походить із дуже-дуже бідної родини. Батьки пиячили, і вона не тільки не отримувала уваги, а й сама виховувала двох молодших братів! Вона була худа-худа, і висока, і всі кепкували з неї, але потім вона прийшла за оголошенням у якесь… агентство моделей, десь у Самарі… і тепер вона — в Парижі. А якщо в Самарі є, то в Києві ж точно має бути така агенція, правда?

— Та чого там в Києві, можна й прямо в нас, в передмісті. У нас з кожного перехрестку відправляють в Париж, — чомусь зіронізував я.

Я був абсолютно відірваний від реальності, але життєвий досвід навчив мене до всього ставитись із осторогою, особливо до того, що видається автоматом з продажу щастя по дві копійки, просто отак, щастя стаканчиками замість шипучки, якби ж то… Але очі її наповнились жахом, і я додав тихо:

— Пробач. Так, думаю, що є. Раз в Самарі, то й тут…

Цього було достатньо. Ліза загоралась легше за сухе листя: у неї з’явилася нова мрія. Той тиждень вона відходила із блаженною усмішкою на губах, і якщо інші просто нічого не помічали (бо вони не помічали Лізку), то мені складно було абстрагуватись. Коли бачив ту усмішку, знав — Лізка мріє так само колись давати інтерв’ю:

— Уявляєш, Костю, і тоді я скажу: а у мене не було родини, був лише один друг, Костя Нечай, на прізвисько Неч, із дитячого будинку «Вишенька»!

— Ну та… уявляю, Лізко.

— А тоді моя мама дивитиметься телевізор і побачить мене, вродливу, зі всякими помадами і чорною тушшю на віях, але таку схожу на себе, і зрозуміє, що це я, і…

— І що?

— Не знаю. Може, її