Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

Найскладніше в житті – це просити вибачення. Визнавати, що неправа, що марно образила, що думаю тільки після того, як скажу. Я поглядала на ельфа і відчувала, що вуха і щоки починають червоніти.

– Даруй, – тихо видавила я. – Я не хотіла тебе принизити або образити...

Рані усміхнувся краєчками губ.

– Забули. Треба було з самого початку тобі все розповісти... Мир? – ельф простягнув руку.

– Мир, – потиснула я міцну вузьку долоню Скрираніеля. – Почекай, а як же Ши-Ранса?.. Вона знає… про камею?

– А ти як думаєш? – запитанням на запитання відповів ельф. – Звичайно, знає. Вона моя майбутня дружина. І в мене немає від неї таємниць. Минуле залишилося в минулому.

Ну, це ти їй можеш заливати. Якщо воно там залишилося, то там же має залишитися і камея з профілем бабусі. Тепер зрозуміло, чому я так її дратую – живе нагадування про минуле кохання Рані. Гаразд, це її проблеми. Ельф зняв полог німоти, і ми повернулися до загону.

– Зараз ідемо в Журбалінку. Їмо, купуємо одяг і знімаємо кілька номерів на заїжджому дворі. Ми з Рутою вирушимо у Вайге-Нор. Канріка, Ши-Ранса, Богріс і Герман – ідуть шукати артефакт, – розпорядився Скріраніель. – Крехтенслоксів залишимо тут. В образу себе вони не дадуть, а в місті їм робити нічого.

– Але як же... Рані, ти казав, що вирушимо завтра? До чого такий поспіх? – Ши скривила незадоволену мармизу.

– Не можна втрачати час. Думаю, ми з Рутою впораємося. Краще день витратимо на дорогу. Вітер стає холоднішим.

Ши-Ранса насупилася як миша на крупу.

– Ши, ти давно не дитина, – зауважила Іггірія і повернулася до Рані: – Ти правильно все вирішив.

– Я йду з ними, – випнув груди Лік і, гордо підійнявши голову, вказав підборіддям у бік Гери та некроманта.

– Ти залишаєшся з Іггірією, Тіатаріассою, Діергом, Альгіном і Василем у Журбалінці. Якраз займешся розслідуванням. Васю, посвятиш брата в деякі тонкощі.

Сищик кивнув.

– Але... – Лік хотів ще щось заперечити, але думка про те, що він буде причетний до справи державної важливості, зменшила запал, і він лише зітхнув.

Герман спідлоба дивився на Рані. Я підійшла і легенько торкнула його за плече.

– Не ревнуй, – шепнула я, знімаючи з нього кілька сухих травинок. – Повернемося з Вайге-Нору, все розповім. Мені нема чого від тебе приховувати.

Герман мовчав.

– Ти мені довіряєш? – я зазирнула йому в очі, в яких затаїлася образа і злість.

– Так, але...

Я приклала вказівний палець до його губ.

– Якщо довіряєш, то ніяких «але», – мої пальці ковзнули по щоці, погладивши її. Я підвелася навшпиньки і трохи торкнулася губами його губ.

Погляд потеплішав, але похмурий вираз обличчя так і залишився. Він набрав повітря, щоб щось відповісти, але...

– Хай продовжить Аргіна ваші дні! Ви така романтична пара, – пискляво схлипнув Шафран, ворушачи вусами на плечі Герки. І якби це було можливо, то витер сльозу й голосно висякався. – Такі почуття на дорозі не валяються. Ні, я все ж таки розповім Чарославу про ваше кохання і нічний бій. Нехай напише чудову пісню, а я її співатиму замість колискової вашим дітям.

– Шафране! Тільки без тортур твоїм чарівним голосом! – не витримав і тихо реготнув Герман. У мене відлягло від серця. Дякуючи клопу, обстановка розрядилася.

До Журбалінки йшли слід у слід: попереду Діерг, за ним усі ми, й замикав ланцюжок Скріраніель. Гера йшов попереду мене. Я намагалася йти нога за ногою, щоправда, не завжди вдавалося, тому наступала на п’яти коханому, а потім бурмотіла вибачення. Зрештою Герка не витримав, схопив мене за руку, і ми пішли разом. Попереду нас ішла Кхибра, раз у раз поглядаючи вгору, наче звідти мав звалитися магоптах – повідомлення від Ойхільда вона так і не отримала.

Птах прилетів біля самого входу у містечко.

– Я сказав братам, що ви рушаєте до околиць замку. Вони вас знайдуть, – далі додав кілька слів орочою. Кхибра не почервоніла, вона лише з полегшенням видихнула.

– А як вони вас упізнають? – поставив резонне запитання Лік.

– Думаю, що навряд чи в лісі вони зустрінуть ще одну групу з двох ельфів і двох людей, – відповів Рані. Лік мовчки кивнув.

Біля високої дерев’яної брами Журбалінки стояли вартові й лузали насіння. Лушпиння злітало на землю і розліталося від легких поривів вітру. В одного, худорлявого білявого мужичка, у бороді застрягли і зернятка, і лушпиння.

– Хто ви та що забули? – не дуже ввічливо поцікавився другий – довгий русявий мужик із облізлою козлиною борідкою. Він підчепив нігтем мізинця шматочок зернятка, що застряг у щербинці між нижніми зубами, й сплюнув під ноги.

– Мандрівники, добрий чоловіче, – пустила в хід чарівність Іггірія і широко йому посміхнулася. – Шукаємо з адептами рідкісні трави.

– А ти що, вчена? – мазнув липким поглядом по ладній фігурці ельфійки другий.

– Можна сказати й так, – уникла прямої відповіді цілителька. – Нам би перекусити й переночувати.