Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Якби в мене був син, перші роки він би спав поруч із нами, у ліжку батьків, аби при першому ж нападі самотності міг сховатися в маминому волоссі, знайти в темряві теплу батькову руку. 

Після стадіону ми перекусили в ресторані, на літній терасі, де висять вазони з фіалками і запрограмований розпилювач розсіює над відвідувачами водяний пилок. 

Орест порпався у своєму щоденнику, а потім відклав його вбік. 

— Я не знайшов вірша, яким міг би віддячити вам за цей ранок, але в мене є кращий подарунок. 

— Друже, — заперечив я, — ти вже зробив мені подарунок, просто не розумієш цього. 

Орест уперто похитав головою. 

— Просто знайте: одного разу я допоможу трьом людям, коли вони цього потребуватимуть. Передам далі те добро, яке ви зробили для мене. Це й буде моєю вдячністю. 

Орест показав мені три пальці — і почав долонею ловити водяний пилок. 

Може, це і є мій спадок, подумав я тоді: три добрих справи Ореста, що переживуть мене. І хтозна, якщо така вдячність матиме продовження, кожен із цих трьох допоможе ще трьом, а ті — ще трьом. І насіння, посаджене сьогодні, стане цілим лісом. 

Тут я й вирішив відвезти Ореста додому. Хоча хіба можна назвати це місце його домом? 

Притулок, що виринув із-за сосон, видався мені знайомим, хоча я жодного разу в ньому не бував і він нічим не нагадував той, у якому жив я. Тут напевно не було облуплених стін, а подані на обід макарони поливали розтопленим маслом. Але коли вимикалося світло, то так само, як і багато років тому, в іншому притулку іншого міста, хлопці й дівчата опинялися самі на маленькому плоту в безкрайому океані. 

Вони ще не знали, що можна прожити ціле життя, дійти до його краю, але так і зостатися тією дитиною, якій доводиться обіймати подушку в темряві, бо вона знає, що самотня в цьому світі. 

Фасад із блакитного скла, кольорові літери над входом, флюгер — півник над вежкою, поліцейський автомобіль у кінці алеї й жінка, яка стала навшпиньки, побачивши таксі. Одна її долоня притиснена до грудей, друга перебирає кінчик перетягнутого гумкою волосся. 

— Інара, — видихнув Орест. 

Міг би й не казати. Я б упізнав цей силует, проживши ще п’ятнадцять років. Дівчина, яка перестала відповідати на мої листи. 

Не дочекавшись, поки таксі остаточно зупиниться, Орест вискочив із машини й кинувся до Інари, лишивши дверцята відчиненими. Я не уявляв, звідки вони були знайомі, та ось вона рушила йому назустріч, обняла, потім присіла навпочіпки й почала квапливо розпитувати — жодного сумніву, хлопчисько був їй близьким. Це Ореста вона чекала на ґанку, і тривога досі зміїлася зморшками по її лобі. 

Таксист красномовно перевів погляд із мене на відчинені дверцята. У мене був шанс грюкнути ними, назвати нову адресу й помчати геть, забравши з собою образ рудоволосої жінки, яка поклала руки на плечі дитини. Інара ще не побачила мене всередині машини. Я ще міг уникнути її байдужого погляду. Та я втратив момент. 

Орест кивнув на таксі. Інара встромила в автівку погляд як гарпун — щоб уже не випустити. На гуркіт двигуна на ґанок вийшли декілька дорослих. Серед них — двоє поліціянтів. Орест відправив мені прощальний помах і похмуро поплівся до них, а Інара схопилася на рівні. Звужені очі, стиснуті кулаки — у ній закипала буря. 

Тепер утікати було пізно. Я попросив таксиста зачекати й вийшов. Ступив пару кроків у її бік, але далі йти не зміг — остовпів біля бампера з наклейкою таксопарку. 

Не знаю, чого я чекав. Що Інара застигне чи хоча б спіткнеться, побачивши, хто перед нею? Що зморшки на її чолі щезнуть, а очі розіллються озерами? Що вона скаже «Привіт» перш ніж дати мені ляпас? 

Але ляпас і став привітанням, а першими її словами, які я почув за останні п’ятнадцять років, — запитання «Як ти міг?!» 

Від несподіванки я відступив і схопився за щоку. Я уявляв нашу зустріч по-різному, програвав у голові сотні сценаріїв: від вечірнього побачення на Мушлі в Маріїнському парку до слізного прощання біля ліжка помираючого, — але такого уявити не міг. 

— Як ти міг?! — повторювала вона. 

— Інаро… — я міг сказати тільки це. 

Таксист вирішив, що не хоче бути учасником цієї неприємної сцени, завів двигуна і дав драла. 

— Ми шукаємо його кілька годин! А ви просто втекли? Ми підняли на вуха всю лікарню, обшукали все довкола. Хлопчик утік, узявши речі, телефон вимкнув… 

— Він розрядився! — спробував я пояснити хоч щось. 

Але Інара не чула. 

— Він зник, нікому не сказавши ні слова! Узяв речі — і зник! Куди? Не дочекався результатів аналізів. Не повірив, що одужає? Може, він зник із думкою, що жити йому зосталося зовсім мало?.. А виявляється, це ти! Ти його забрав! Не подумав, що його шукатимуть? Добре, він — хлопчисько, а ти — тобі не спало на думку повідомити хоч когось? Подзвонити і сказати, що він живий. 

— Інаро, та нащо було накручувати? Чому з ним мало щось статися? 

Я встиг згоріти, вибратися з попелу і знову згоріти в пекучому погляді її очей, поки вона відповідала. 

— Та тому, що його прізвисько — Зуб! Він розповів тобі, як отримав його? Яку зі своїх історій? У нього є про те, як він відбивав друга від бультер’єра. Або що розгризав зубом бляшанку і поранив руку. А ти сам не замислювався — звідки у хлопчика шрам на зап’ясті? Шрам на все життя. Бо дізнавшись про свою хворобу, він порізав собі вени першим, що втрапило під руку — амулетом у формі зуба. Після того мені й не дозволяють усиновити його — бояться, що я не встежу. А тепер він щезає! Що ще я мала думати? Що втратила ще одну дитину? 

Крик перейшов у плач. Інара знесилено опустилася на доріжку. Я присів поруч і поклав руку їй на плече, але вона скинула мою долоню. 

— Мені дуже шкода. Я не знав про Зуба. І я не знав про дитину. 

— Авжеж, — вона вся тремтіла й аж задихалася. — Звідки ж ти міг знати? Ти ж у цей час насолоджувався життям у Празі. Будував своє майбутнє. 

Про що вона каже? Я стиснув скроні, силкуючись зрозуміти почуте.