Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Не гаючи часу, вони хутко подалися додому сповістити Феджінові приємну новину про те, що Проноза зробив честь своєму вихователеві, а собі здобув невмирущої слави.

Розділ XLIV

Для Нансі надходить час виконати те, що вона обіцяла Розі Мейлі. Невдача

Хоч яка хитра була Нансі, хоч як вона вміла прикидатись і замилювати хоч кому очі, проте вона не могла цілком затаїти своєї душевної тривоги, що почала її гризти після свого відважного вчинку. Вона згадувала, що лукавий Феджін і жорстокий Сайкс звіряли на неї свої найхитріші, найтемніші плани, вважаючи її за цілком певну свою людину. Плани ці були жахливі, їхні творці огидливі, пропащі люди. Феджін, що штовхав її розважливо крок за кроком у безодню зла й горя, звідки не було вороття, викликав у неї тільки гіркі болючі почуття, – а все ж час од часу її починали мучити гризоти сумління: а що, коли через її необережний крок він попаде за залізні ґрати, від яких він так довго викручувався й куди він кінець кінцем усе ж мав попасти по заслузі? Так, по заслузі, але тепер він попаде туди через неї, і це мучило її.

Проте це були тільки хвилеві хитання й сумніви; Нансі ще не могла цілком одразу відірватися від своїх колишніх товаришів і спільників, хоча всі свої думки вона скупчила на одному й твердо вирішила простувати вперед, не відхиляючись від накресленого шляху. Єдине сильне почуття, що могло б змусити її відступити назад в останню хвилину, був страх за Сайкса; але ж їй обіцяно не зраджувати таємниці, з уст її не зірвалося жодного необережного слова, що могло б йому зашкодити, задля нього вона відкинулася від можливості врятуватись од зла, гріха й розпусти, що охопили її залізними кліщами. Хіба вона могла зробити ще більше? Ні, вона зважилась і не відступить назад!

Рішення Нансі було непохитне, і її внутрішня боротьба завжди кінчалася одним висновком: «Так треба було зробити»; але ці змагання й зневіра тяжко шарпали її душу й залишали глибокі сліди на всій її істоті. За ці кілька днів вона помітно зблідла й змарніла. Часом на неї находило щось дивне: сидить, мов не помічає, що діється навколо, й не бере жодної участі в розмовах, у яких колись її голос був би лунав найголосніше; а то почне силувано сміятися самими лише вустами й метушитися без жодної причини, а потім нараз замовкне, притихне і схилить понуро голову на руки; саме її неймовірне зусилля побороти свій настрій у таких випадках свідчило більше за всі інші ознаки про те, що з нею діється щось непевне, що думки її ширяють десь дуже далеко й не мають тепер нічого спільного з розмовами й інтересами її друзів.

Це було в неділю ввечері, на сусідній дзвіниці почали дзвонити дзиґарі. Сайкс із Феджіном обірвали свою розмову й нашорошили вуха. Нансі, що сиділа скорчившись на низенькому ослоні, підвела голову й почала теж рахувати удари: один, два, три… одинадцять.

– За годину – північ, – мовив Сайкс і підійшов до вікна: відхилив фіранку, глянув на вулицю й повернувся на старе місце. – Темно, хоч око з лоба вийми. Ловка нічка для роботи.

– Як шкода, Біллі, що в нас поки що немає нічого готового, – зітхнув Феджін.

– Так, уперше на своєму віку ти сказав правду, – грубо відповів Сайкс. – Еге, дуже шкода, бо сьогодні мені самому кортить погуляти.

Феджін знову зітхнув і сумно похитав головою.

– Ну що ж! Сьогодні втратили, завтра надолужимо. Не пощастило раз, пощастить удруге, й край! – мовив Сайкс.

– Вірно, вірно, люблю, коли ти так говориш, соколику, – зрадів Феджін, наважуючись потіпати його легенько по спині. – Мені від твоїх слів мов маслом по душі помазали.

– Невже? То хай і маже! – огризнувся Сайкс.

– Ха-ха-ха! – засміявся Феджін, начебто цей ласкавий дозвіл дуже потішив його. – Я впізнаю сьогодні нашого справжнього колишнього Біллі; ти став нарешті знову сам собою, а то було щось не теє.

– Еге, і тепер мені так само стає, як ти свою стару паскудну лапу мені на плечі кладеш. Забери її к бісовому батьку! – скрикнув Сайкс, відштовхуючи Феджінову руку.

– Це тебе дратує, тобі видається, немов тебе злапали хорти, – відповів спокійно Феджін, вирішивши не ображатися сьогодні на Сайкса, хоч що він говоритиме.

– Мені видається, що мене злапав сам диявол, – бовкнув Сайкс. – На всьому світі нема й не було ніколи другої такої бридкої морди, як твоя; хіба що в твого татка, що смажить тепер, мабуть, на вічному вогні свою руду кудлату бороду. А хто тебе зна, може, ти народився просто від самого сатани без ніякого батька? Це мене анітрохи не здивувало б.

На цей комплімент Феджін нічого не відповів, тільки схопив Сайкса за рукав і показав йому на Нансі, що, скориставшись з їхньої жвавої розмови, вдягла нишком капелюха і вже лагодилася вийти з кімнати.

– Стривай лишень, Нансі! Це що таке? Куди це ти лагодишся пошвендяти серед ночі? – гукнув на неї Сайкс.

– Так, недалечко.

– Як ти говориш зі мною? Куди йдеш?

– Кажу, недалечко.

– А я питаю – куди? Чуєш?

– Сама не знаю: куди-небудь.

– А я знаю – нікуди! Ти нікуди не підеш. Сідай на місце! – звелів їй Сайкс із властивого йому духу суперечності, бо якоїсь іншої поважної причини забороняти дівчині виконати її бажання у нього не було.

– Мені щось голова болить, я вже тобі про це й раніш казала. Хочеться трохи свіжим повітрям подихати, – відповіла Нансі.

– Висунь голову у вікно!

– Так я не надихаюсь. Надворі краще.

– То й не надихаєшся, а надвір не підеш! – З цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері й поклав ключа до кишені; потім здер з голови Нансі капелюшка й шпурнув його на стару шафу.

– Не велика штука, я й без капелюха піду! – мовила дівчина пополотнівши. – Що це значить, Біллі? Чи ти тямиш, що робиш?

– Чи я тямлю, що я… Та вона, мабуть, з глузду з’їхала, Феджіне, – як вона сміє так говорити?

– Не доводь мене до розпуки, – прошепотіла Нансі, притискаючи руку до грудей, немов намагаючись приборкати якийсь шалений вибух почуттів. – Пусти мене – чуєш, цю ж мить.

– Не пущу!

– Феджіне, скажи йому, хай він краще пустить, а то пожалкує… Чуєш? –