Читати книгу - "Спадкоємці Віанди, Олена Гриб"

– Я не хочу говорити з вами про це, – сказала тихо. – Вам боляче від моїх слів, а я вмію справлятися лише з фізичним болем.

– Тобі яке діло до моїх почуттів?!

– До твоїх – ніякого, Роксе, але я не люблю засмучувати людей. Мене це пригнічує.

Ален наздогнав її біля підніжжя сходів. Стиснув руку і благально глянув у вічі.

– Поясни, – прошепотів з гіркотою, яка доводила: він теж переосмислив події того дня, причому швидко і без поблажливості щодо себе. – Хоч раз у житті будь людиною і не тікай!

Жасмин обійняла його. Поклала підборіддя йому на плече, ляснула по спині втішальним жестом…

– Я не вмію співчувати, – відповіла чесно. – У мене на язику лише отрута, але мені не хочеться знущатися з тебе. Краще переживи це на самоті. Повір, без мене буде набагато легше. Будь-хто підтвердить.

Рокс відштовхнув її із несподіваною силою – і сам утримав, коли вона похитнулася, наступивши на край сходинки.

– Мені не потрібне співчуття! – рикнув схвильовано. – Я маю знати, що ти собі навигадувала. Говори! Розкажи все – і ми квити. Більше не приходь до мене вночі. На Віанді вдячність висловлюють простим «Дякую».

– Я ж тупа розпусна асіанка, – огризнулася Жасмин, не збираючись нічого пояснювати, – на мене віандійські правила не поширюються.

– А я шукав інформацію про тебе. – Ален так зиркнув на кур’єра, який тупцював віддалік, що той почав гикати. – Ти не з тих, хто прагне випадкових зв’язків. У твоєму житті було два великі кохання: спочатку до Асіо, потім до…

– Язика вирву! – Жасмин затиснула йому рота рукою, підозрюючи, що залишає синці, але Рокс мав отямитись. – Особисте життя на те й особисте, щоб у нього не лізли сторонні! А вам що? – адресувалося кур’єру. – Журналіст під прикриттям, га?

Невисокий повний чоловік у форменому одязі з блискучим логотипом здригнувся і міцніше стиснув об’ємну коробку, обклеєну стрічкою з яскравим слоганом: «Доставимо з вітерцем!». На його червоному спітнілому обличчі чітко читалося бажання скоріше накивати п’ятами, проте він сяйнув натренованою посмішкою і повідомив, що повинен віддати посилку пані Жас Лі Мін.

– А що там? – Жасмин помахала перед його носом ідентифікаційною карткою. – Бомба? Отруйний газ? Чиясь відрізана голова?

– Ну і жарти у вас. – Кур’єр зіщулився. – Доставка з «ІгрОлімпікуса». Розпишіться.

– Можу і відгук залишити. Я сьогодні добра.

Він вважав за краще не затримуватися і, скоса позираючи через плече, поспішив до воріт. Коробка залишилася біля сходів.

– Боюся навіть питати, що це. – Ален легенько штовхнув її носком черевика.

Жасмин ривком здерла обгортку і продемонструвала якісно ілюстровану упаковку.

– Нова геніальна ідея Б’єна, надійде у продаж влітку. А якщо точніше, то це ті «солдатики», яких ваш батько згодував утилізатору. Флора вважає, що до них треба придивитися уважніше.

– Визначся зі звертанням, асіанко. Стрибання між тиканням і виканням дратує.

– Мене ні. Може, проблема не в мені? Порадити хорошого психотерапевта, Роксе? Ми з Персиком двох захищали від неадекватів. Чомусь на Віанді мозкоправ – небезпечна професія.

Ален відкрив коробку прямо на вулиці.

– Приватна власність, – відсторонено зауважила Жасмин. – Руками не чіпати.

– Ну то подай на мене до суду! – Він витяг три безликі фігурки, голографічний проектор та інструкцію. – Що за маячня? Яка дитина гратиме лялькою, що не має обличчя?

– Та, що знає: ляльці можна створити тисячі облич. Увімкни проектор, Роксе, і не ганьбися. Зараз ці шматки пластику стануть персонажами. Заходимо в меню і… Ого… Не стануть. Їхню зовнішність уже визначено і вона змінюватиметься під час гри автоматично. Дивно… Зазвичай гравцеві дозволено змінювати все, навіть зробити героя своєю копією, а антигерою дати фізіономію сусіда. Гаразд, активуємо і дивимося заставку, хай самі розказують, що й до чого.

Ален відступив, коли голограма поширилася на чотири квадратні метри і він виявився завадою. Примружився, розглядаючи фігурки, що набули індивідуальності. Здригнувся, почувши бадьору мелодію саундтреку, і задумливо поглянув на назву.

– «Підкорювачі Віанди»… Занадто претензійно, як гадаєш? А герої якісь… Ну, сама бачиш, ототожнювати себе з ними не захоче ніхто.

– Хм… – Жасмин піднесла до очей іграшку, що зображала неохайного, зарослого щетиною чоловіка середнього віку з відверто бандитською пикою і автоматом в руках. – Алкаш-кримінальник. Сумніваюся, що підлітки оцінять цього персонажа.

Рокс узяв другу фігуру – товстенького, схожого на хом’яка суб’єкта в пошарпаному діловому костюмі.

– Думаєш, цього оцінять? – запитав скептично. – Нічого не розумію.

– Ну, вони ж змінюватись мають… Раптом до фіналу все буде не так сумно? Тим паче, компанія у них пристойна.

Третьою іграшкою була дівчина – дуже молода блондинка у джинсових шортах та футболці з написом: «Світ належить тільки нам із тобою». На перший погляд вона виглядала як типова героїня молодіжних фільмів, але, уважно її роздивившись, оманлива ляльковість зникала і починало здаватися, що це зменшена копія реальної людини.