Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Надін відсунула чоботи з шарфами і в утворену нору засунула коробку. Засипала її речами й вилізла з шафи. Усе. Готово. І будь що буде.

Вона швидко вийшла з будинку, не озираючись, намагаючись не слухати того голосу, який не бажав смерті, який казав їй повернутись і повисмикувати дроти, які під’єднували рацію до шашок, припинити це, доки воно не звело її з розуму. Бо хіба не божевілля десь попереду — може, на відстані менш ніж двох тижнів? Чи не є воно логічним результатом цього всього?

Вона вкинула торбу в кошик «веспи» і натисла педаль. І поки їхала, голос не змовкав:

«Ти ж не лишиш оце там, правда? Ти не лишиш бомбу там, правда?

У світі, де стільки людей загинуло…»

Вона нахилилася на повороті, майже не бачачи, що діється. В очах стояли сльози і застували світ.

«…єдиний великий гріх — забрати в людини життя».

А тут сім життів. І більше, бо Комітет збирався заслухати повідомлення голів кількох підкомітетів.

Вона зупинилася на розі Бейзлайн-стрит і Бродвею, подумала, що поїде назад, повернеться. Вона вся тремтіла.

І пізніше вона ніколи не зможе точно сказати Гарольдові, що сталося насправді, — і не пробувала навіть. То було передчуття майбутнього жахіття.

Вона відчула, як чорнота застує їй очі.

Ця чорнота опустилася поволі, мов темна завіса, колихаючись під легким вітром. Час від часу порив гойдав завісу сильніше, і з-під неї прозирало трохи денного світла, трохи цього безлюдного перехрестя.

Але завіса затуляла їй очі постійними непроглядно-чорними хвилями, і невдовзі Надін загубилася в ній. Осліпла, оглухла, не відчувала на дотик. Мисляча істота, Я-Надін, плавала в теплому чорному коконі, наче в морській воді, наче в амінотичних водах.

І відчувала, як він прокрадається в неї.

Усередині наростав крик, але вона не мала рота, щоб крикнути.

Проникнення — ентропія.

Вона не знала, що означає ця комбінація слів, знала тільки, що вони — істинні.

Нічого подібного вона ще ніколи в житті не відчувала. Пізніше їй на думку спадало, в яких образах це можна було б описати, і один за одним вона їх відкидала.

Пливеш і раптово посеред теплої води опиняєшся в глибокій, крижаній заглибині.

Зубний лікар вколов новокаїн, вириває зуб. Висмикується з силою, але не боляче. Спльовуєш кров у білу емальовану раковину. У тобі діра, в тобі пробито діру. У неї, де секунду тому була частина тебе, вільно проходить язик.

Дивишся на себе в дзеркало. Довго дивишся. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять. Моргати нечесно. Із суто розумовим жахом спостерігаєш, як змінюється твоє лице, мов у Лона Чейні молодшого[121] в кіно про перевертня. Ти сама собі незнайома, перед тобою твій смаглявий двійник, психотична упириця з блідою шкірою та риб’ячими очима.

Але то було не одне, не інше — жодне вповні, але подібне до всіх них.

Темний чоловік увійшов у неї — і він був холодний.

——

Коли Надін розплющила очі, першою її думкою було: «Я в пеклі!»

Пекло було світлим, противагою темному чоловікові. Її очам відкрилася біла, кольору слонової кістки порожнеча. Біле-біле-біле. То було біле інферно, і воно було всюди.

Вона дивилася на біле (вдивлятися було неможливо) — зачаровано, зболено, кілька хвилин, доки відчула під собою сидіння «веспи» і виник інший колір — зелений — на периферії її зору.

Вона різко витягла погляд із порожнечі. Подивилася навколо. Розтулені губи тремтіли; очі затуманені, розфокусовані жахом. Усередині неї побував темний чоловік, Флеґґ побував у ній і, прийшовши, відкинув її від вікон усіх її п’ятьох чуттів, від схованок реальності. Він вів її, немов машину.

І привів… куди ж?

Вона подивилася на біле і побачила величезний білий екран автокінотеатру на тлі білого дощового літнього неба. Озирнулася, побачила закусочну. Вона була пофарбована в яскравий, м’ясний рожевий колір. На ній через весь фасад було написано:

«ЛАСКАВО ПРОСИМО В “ГОЛІДЕЙ ТВІН”! РОЗВАЖТЕСЬ ПРОСТО НЕБА СЬОГОДНІ!»

Темрява накрила її на перехресті Бейзлайн-стрит і Бродвею. Тепер вона була аж на Двадцять Восьмій вулиці, майже за межею міста… на дорозі до Лонгмонта, так?

Вона ще відчувала його післясмак, якийсь слід у далеких закутках душі, немов холодний слиз на підлозі.

Її оточували стовпи, сталеві стовпи, наче вартові, стояли навколо: кожен заввишки п’ять футів[122], на кожному пара колонок від автокінотеатру.

Унизу лежав гравій, але крізь нього вже проросли трава й кульбабки. Вона подумала, що «Голідей Твін» від середини червня мав не надто багато клієнтів. Можна сказати, то був мертвий сезон для індустрії розваг.

— Чому я тут? — прошепотіла вона.

Вона просто розмовляла з собою, не чекаючи відповіді. Тож коли вона її почула, з її горла вирвався крик жаху.

Раптом з усіх стовпів одночасно попадали колонки на зарослий гравій. Попадали з гучним, підсиленим «ГУП!» — так на гравій падає мертве тіло.

— НАДІН! — гаркнули колонки, і то був його голос, і як страшно вона закричала, почувши це! Схопилася за голову, затулила долонями вуха, але годі було сховатися від велетенського голосу, сповненого страхітливої радості й жахливо-веселої жаги.

— НАДІН, НАДІН, О ЯК Я ЛЮБЛЮ КОХАТИ НАДІН, МОЮ ЛАПОЧКУ, МОЮ КРАСУНЮ…

— Припини! — крикнула вона у відповідь, напруживши зв’язки на повну силу, але її голос усе одно малів поряд із тим велетенським ревом. І на мить голос дійсно змовк. Запала тиша. Колонки дивилися на неї із землі складчастими очима гігантських комах.

Надін поволі прибрала долоні з вух.

«Ти просто збожеволіла, — заспокоювала вона себе. — Ото і все. Напружене чекання… забави з Гарольдом… урешті, встановлена вибухівка… усе це тебе врешті штовхнуло за межу, люба моя, ти з’їхала з глузду. Може, так воно й краще».

Але вона не була божевільна і розуміла це.

То було гірше за божевілля.

Немовби на підтвердження цього, з колонок залунав рішучий, а водночас майже пихатий голос — так директор через шкільний гучномовець дорікає школярам за якусь штуку.

— НАДІН! ВОНИ ЗНАЮТЬ.

— Вони знають, — по-папужому повторила вона. Вона не була певна, про кого йдеться і що вони знають, але була певна у невідворотності цього.

— ТИ БУЛА ДУРНА. МОЖЕ, БОГ І ЛЮБИТЬ ДУРІСТЬ, А Я — НІ.

Слова тріскотіли, розкочувались у вечірньому повітрі. Мокрий одяг пристав до тіла, волосся пасмами лежало на зблідлих щоках, вона почала тремтіти.

«Дурна, — подумала вона. —