Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Я провела поглядом, як вони зникають у коридорі, а потім пішла слідом, піднімаючись у нашу спальню. Через хвилину почула, як він поправляє ковдру, шепоче щось, закриває двері.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Лео, виходячи з ванної. Його волосся ще було вологим, а на тілі лишались краплі води, що блищали у напівтемряві кімнати.

Я вже лежала в ліжку, притискаючи до живота подушку.

— Добре… — зітхнула. — Я трохи зірвалась сьогодні. Вибач.

Мені справді було ніяково. Нічого страшного не сталося, а я зреагувала різко, майже дитинно. Ми щойно повернулися з відпустки в Італії — тиждень моря, пасти, обіймів і безтурботності. Зрозуміло, чому він затримався на роботі: усе накопичилось. Але гормони не питають дозволу, і образа вибухає раптово — з нічого.

— То я можу спати тут, а не на дивані? — запитав він, уже сідаючи на край ліжка з тією самою усмішкою, яка завжди вибивала з мене будь-яку злість.

Я лише похитала головою. Усміхнулась у відповідь.

Ніби він справді збирався спати на дивані. Я могла погрожувати цілу годину, але він ніколи не йшов. Зазвичай це все завершувалося поцілунками, довгими нічними розмовами… або сексом, після якого я не мала жодних сил навіть на сварку.

— Даміан сьогодні трохи приревнував, — я зручно вмостилася у Лео в обіймах, притискаючись до його грудей. — Він подумав, що я любитиму його менше, коли малюк з’явиться на світ.

— Мила, він ревнує навіть мене, коли я обіймаю тебе довше, ніж десять секунд, — усміхнувся Лео, залишаючи легкий поцілунок у моє волосся. Його рука м’яко ковзнула по моєму животі. — Але все буде добре.

— Він так схожий на тебе у цьому, — я не стримала сміху.

У нашому будинку жили два найсильніші ревнивці. Навіть наша собака ревнує, якщо її не погладити першою. Часом це смішно, іноді — нестерпно, особливо коли обидва мої чоловіки влаштовують мовчазне змагання за обійми.

— Думаєш, ми впораємось із двома дітьми і Оскаром, який вважає себе ще одним? — пожартувала я, ледь помітно позіхаючи.

— Ми впораємось з усім, Янголе.

— Знаєш, насправді я ще трохи зла на тебе, — сказала я, схрестивши руки на грудях, не приховуючи виклику в голосі.

— Справді? Просвіти, в чому я завинив, мила, — його голос був мов оксамит, але з тією ледь вловимою хрипотою, яка завжди змушувала мої коліна слабшати. Губи м’яко торкнулися моєї шиї, ніби він знав, де саме найтонша шкіра, де я найбеззахисніша.

— Мало поцілунків… — не стримавшись, я тихо засміялась, коли його ніс провів доріжку вниз по моїй шкірі.

— Я виправляюсь, кохана, — прошепотів Лео, і в його тембрі бриніла обіцянка чогось глибшого, темнішого.

Один рух — і моя майка зникла. Його пальці, гарячі й владні, ковзнули вглиб моїх піжамних шортів. Я вже була мокрою. Дуже. Це завжди було саме так — моє тіло ніби підпорядковувалось лише йому, реагуючи миттєво, покірно, як на інстинкт.

— Це через тебе, — прошепотіла я, стискаючи пальцями його плечі, — ти мене зіпсував.

— Твоя відверта сторона — моя улюблена, — хрипло сказав він, і в наступну мить підняв мене на руки, не даючи шансу втекти, ні тілом, ні думками.

Його пальці ковзнули по внутрішній стороні стегна, повільно, зосереджено, ніби він малював на мені власні правила. А тоді він нахилився, і подихом, лише подихом, торкнувся найпотаємнішого. Я вигнулась до нього, віддаючись кожній тіні, яку він лишав на моїй шкірі.

— Давай ти відразу перейдеш до суті, м? — я дивилась на нього з викликом, хоч голос тремтів від бажання. Мені завжди було важче говорити прямо, ніж йому. Але зараз — я не хотіла гри.

— До суті? — Лео хмикнув, усміхаючись куточком вуст. — Ти справді дуже нетерпляча.

Але сперечатися він не став.

Його пальці ковзнули між моїх стегон, упевнено і водночас неспішно. Вони торкались, досліджували, розділяли вологу, граючись із межами моєї терплячості. Іноді він входив у мене — глибоко, обережно, затримуючись лише на мить, наче читаючи мене зсередини.

— Ти така мокра... — бурмотів він, нахилившись ближче, його подих обпалював мою шкіру.

Я вигнулась до нього, стискаючи простирадло пальцями. Ці дотики могли спалити, розірвати, змусити забути, хто я.

Лео схопив мене за стегна й потягнув ближче, але все ще не поспішав. Його погляд був темний, зосереджений, і я відчула, як щось у ньому змінюється. Він став повільнішим. Обережнішим.

— Якби сильно я не хотів змусити тебе кричати, але потрібно не поспішати, — хрипко сказав він, і я зрозуміла: не тому, що не хоче. А тому, що стримується.

Його руки ковзнули під мої стегна, підіймаючи мене, коли він увійшов — глибоко, повільно, з тією майже ритуальною обережністю, яка лише ще більше розпалювала. Його рухи були точні, навмисні. У кожному — відлуння контролю, який здавався на межі зриву.

— Ти відчуєш мене повністю, — прошепотів він мені просто в губи.

І коли він почав рухатись — повільно, наче в музиці, що лунала тільки між нашими тілами.. Я знову і знову усвідомлювала, чому так сильно кохаю його. І з кожним днем лише сильніше.

У нас з вами залишився ще один розділ та епілог❤️ Саме тому...
Мої найкращі читаті, хочу запросити вас у історії Ашера та Евелін🔥 Сподіваюсь, ви чекали на них так само сильно, як і я✨

https://booknet.ua/book/nad-prrvoyu-minulogo-b435745