Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Аріель

Даміан пішов у перший клас, і, здається, я в нашій родині єдина, хто справді нервував.

Наш син сприйняв це як нову, за його словами, «занудну гру з формами і буквами». Його більше хвилює не навчання, а той факт, що скоро він стане старшим братом. І це — головна подія його осені.

Ми ще не знаємо, хто це буде. Строк зовсім маленький, мій живіт ще навіть не натякає на те, що в ньому росте цілий світ, — але це не заважає Лео ставитись до мене, як до скарбу в антикварній упаковці. Його присутність відчувається скрізь: поруч, за спиною, переді мною, в кожному русі, в кожному погляді. Охороняє. Спостерігає. Дихає разом зі мною.

І я не скаржусь. Він не був зі мною в перші тижні вагітності Даміаном — і я бачу, як багато для нього значить зараз бути в кожній миті.

Даміан не відстає. Прямо зараз мій маленький янгол лежить поруч, укритий пледом, з головою на моїх грудях і маленькою долонькою, що спокійно рухається по моєму животу. Його пальці обережно торкаються тонкої тканини майки, ніби боїться злякати когось, хто ще тільки формується всередині.

— Як я міг туди поміститися? — запитує він, дивлячись на мене знизу вгору своїми допитливими сірими очима.

— Милий, ти ж не завжди був таким великим, — я сміюся, проводячи пальцями по його темному волоссю. М’яке, злегка закручене. Точно таке ж, як у Лео.

З кожним днем він дедалі більше схожий на батька. Не тільки зовні — хоча це неможливо не помітити, але й в дрібницях: у манері мовчки думати і аналізувати все навколо, у раптових жартах, у вмінні дивитись прямо в очі, коли говорить важливе.

— Хм… а тобі не боляче? — питає він тихенько, з отою серйозністю, що завжди стискає мені серце.

Мій маленький янгол із чуйним серцем.

— Ні, не боляче, сонечко, — відповідаю лагідно, притискаючи його ближче.

Він обіймає мене однією рукою, а щічкою торкається мого плеча. Такі моменти — безцінні. Особливо тепер, коли він уже ходить до школи, коли його світ розширюється, стає галасливішим, яскравішим і трохи віддаленішим від мене.

Це те, що я обожнюю в ньому найбільше: Даміан рідко тягнеться до чужих людей. Він обережний, трохи замкнений, часто тримається осторонь. Але завжди приходить до мене. Особливо зранку. Ми навіть вигадали назву для цього — ритуал мами і сина. Без нього день здається порожнім.

І, чесно кажучи, десь у глибині душі я боюся, що він виросте і це зникне. Що одного ранку він просто не прийде. Що його обійми замінить щось інше — щось більш доросле, більш відсторонене.

Я проводжу пальцями по його спинці, повільно, ритмічно. Він майже муркоче — мов кошеня, яке знайшло свій куточок під сонцем.

— Мама?

— Ммм?

— А коли маля з’явиться, ти теж будеш його обіймати? — питає Дам, не піднімаючи очей. Його голос тихий, але в ньому вже чутно тривогу, загорнуту у цікавість.

— Звісно, милий. Як і тебе. Завжди.

— Але ти — моя, — бурмоче він, ніби це незаперечний факт. Аксіома, що не піддається сумнівам.

Я пригортаю його ще міцніше й залишаю поцілунок на маківці.

Сила ревнощів — явна риса від Лео. Даміан не переносить, коли біля мене з’являються інші діти — чи то знайомі з садочка, чи діти подруг. Він одразу насторожується, хмуриться, і якщо хтось підходить надто близько — мчить до Лео й дуже серйозно «доповідає» ситуацію, як офіційний охоронець.

— І завжди буду. Просто… з часом тобі доведеться трохи ділитися мною. Добре?

Він трохи надуває губи, нахмурює брови, але потім зітхає, ніби приймає це рішення як справжній чоловік.

— Добре, — погоджується, і майже одразу додає: — Але ж ти любитимеш мене так само сильно, як зараз?

Я нахиляюсь ближче, притискаючи лоб до його.

— Ні, Дам. Я любитиму тебе ще сильніше. Бо ти будеш не просто моїм сином. Ти станеш старшим братом. Ти — частина дива, що повторюється. І ніхто у світі не зможе зайняти твоє місце в моєму серці.

Він мовчить. Але я відчуваю, як напруження повільно розчиняється. Його ручки міцніше обіймають мене за талію.

— А я можу тебе охороняти, як тато? — питає він раптом. — Коли в тебе знов буде животик, я буду тебе всюди супроводжувати. Як справжній супергерой. Зі значком. Можна?

— Ти вже мій супергерой, милий, — сміюся я, витираючи сльозинку, яка невідомо звідки взялась.

— Ти вже мій супергерой, милий, — сміюся я, витираючи сльозинку, яка невідомо звідки взялась.

Даміан заснув за кілька хвилин, щойно його голова опустилась на мої груди. А я просто лежала й дивилась на нього — на цей маленький, розслаблений профіль, на напіввідкритий ротик, на довгі вії, що лежали тінню на щоках.

Він і справді наше маленьке диво. Інколи з характером, як у грози в липні — неочікуваний і грізний — але я більше не уявляю свого життя без нього. Без його сміху, без його "мама, а чому…", без його теплих обіймів зранку.

Вхідні двері тихо відчинились, і я почула знайомий звук його кроків. А потім у дверях вітальні з’явився Лео — злегка втомлений, з розстебнутим комірцем сорочки й розкаянням в очах.

Ми мали повечеряти всі разом, але він затримався. Таке трапляється нечасто, але… зараз я надто чутлива до всього. Гормони, втому, очікування — все сплітається в один клубок. І, можливо, я трохи перебільшила, коли образилась на його повідомлення, що він не встигає.

— Даміан спить, — прошепотіла я, притискаючи сина міцніше, наче хотіла сховати його від будь-якого звуку.

Лео підійшов повільно, уважно оцінюючи сцену перед собою. Його погляд ковзнув від Даміана до мого обличчя. Він сів на край дивану, торкнувся моєї щоки.

— Пробач. Я не хотів, щоб так вийшло.

Я мовчки кивнула. Я не зла. Просто втомлена. Надто чутлива до кожного "не сьогодні", коли всередині росте нове життя, а перший вже починає ставати дорослим.

— Дозволь, я віднесу його, — прошепотів він і обережно простягнув руки.

Я трохи підвелась, передаючи Даміана. Той тихенько зашурхотів у сні, але навіть не прокинувся. Лео легко підняв його, ніби він був досі тим немовлям, яке ми вдвох гойдали ночами. Його руки притримували сина дбайливо, впевнено, з тією батьківською ніжністю, яку не можна вивчити — вона або є, або її немає.