Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був простий день — без свята, без особливих подій. Ми з донькою малювали за кухонним столом. Вона виводила щось кольоровими олівцями, зосереджено хмурила лобик, час від часу запитувала:
— А як намалювати вітер?
— Вітер не видно, — відповів я, усміхаючись. — Але видно, як він торкається всього.

Вона задумалась і провела плавну лінію по папері.
— Отак?
— Саме так, — сказав я.

Потім вона відклала олівець, глянула на мене своїми великими очима й сказала:
— Ти знаєш, ти теж іноді як вітер. Не видно, але я відчуваю.

Мене ніби пронизало до самих кісток. У її словах було щось глибше, ніж просто дитяче порівняння. Це був погляд ізсередини. Наче вона бачила мене не як дорослого, не як батька, а як людину. І в той момент — я побачив у ній себе. Маленького. З тим самим відчуттям — "я не сам".

Я відвернувся на мить, щоби вона не побачила вологу в очах. А вона тим часом знову взяла олівець і почала малювати далі — наше обличчя, поруч. Велике й маленьке. А між нами — вітер.

---