Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я в голос розсміявся від її прізвиськ які вона вигодувала, в процесі цього корчила різні кумедні гримаси під кожну з них.

– Гей! Я, між іншим, серйозно! Мене і дійсно дуже цікавить, чому ти мене постійно так звеш! – продовжила вже трохи підвівшись на лікті – Чому саме Хмаринка? 

– Тому що ти на неї схожа – на мою відповідь вона лише запитально вигнула брову.

– А якщо серйозно?

– А якщо серйозно, такою ти мені наснилася.

– Я наснилась тобі у вигляді хмари? Як на мене, хмара уві сні не дуже приваблива. Та й з чого ти взагалі взяв, що хмара то я?

– Тому що в цієї Хмаринки були такі самі неймовірно сірі очі як і в тебе, які мені так сильно сподобалися. – на її щічках з’явився легкий рум’янець.

– Треба ж таке, тобі наснилася хмаринка з моїми очима. Як на мене, це виглядає доволі моторошно якщо уявити. Не думаєш?

– Не знаю, що саме ти там собі науявляла, але навряд чи так, як це бачив я.

– І то вірно. Якщо ми вже заділи тему очей… Тоді скажи, твої очі від народження золотого кольору, чи вони в тебе були іншими?

– Від народження. А що подобаються? – спробував ще трохи її подражнити, але не вийшло.

– Так. Якщо чесно, мені дуже подобаються твої очі. Вони доволі незвичні, а ще мають гарний візерунок райдужки.

– Ого! Ще ніхто так не нахвалював мої очі, в таких мілких деталях.

– От тепер, в тебе є такий досвід – радісно відповіла мені всміхаючись на що я завмираю – Що таке? – спантеличено запитує.

– Ти стаєш ще гарніша коли посміхаєшся – майже пошепки відповів їй, наче боявся що якщо скажу це на пів тона голосніше можу її цим налякати.

– Тобі до речі теж вона до лиця. Тоді стаєш не таким похмурим.

– Прийму до уваги. – я помітив від неї легке тремтіння – Ти змерзла?

– Зовсім трішки.

– А зуби цокотять аж сюди чутно.

– А от і ні! – емоційно заперечує, брешучи мені. Добре не хочеш по-доброму, будемо робити по-поганому. 

Підсуваюся до неї ближче і хапаю її під груди, обхопивши талію і тягну до себе саджаючи собі між ніг, схиляюся до її вуха.

– Ну що, а тепер тепло? – запитую в Хмаринки обхоплюючи її поверх талії і грудей притискаючи до себе ближче. 

– Я б сказала навіть занадто тепло – червоніючи і ховаючи свій погляд від мене, відказує. Але їй подобається, я це відчуваю по її емоціях і почуттях. 

Маргарита.

Я відчувала, як мої щоки набралися просто неймовірної фарби червоного кольору, а серце було готове вистрибнути з грудей і втекти звідси. Але все ж, сидіти в його обіймах було так приємно і тепло що навіть вилазити з них не хотілося.

– Вибач, але до кінця нашої розмови ти б вже була кубиком льоду, а не хмаринкою, он руки холодні як у жабеняти – Нокс промовив це мені над вухом обдаючи половину мого обличчя гарячим подихом. 

– А хіба тобі не холодно? – запитала, адже й справді стало доволі прохолодно.

– Ні. Температура тіла драконів куди вища чим у людей.

– А не боїшся що я тебе собою заморожу і тоді тут буде вже два кубики льоду?

– Не боюся, бо в такому разі я нас розморожу – промовив пошепки мені в шию, обдаючи гарячим повітрям злегка вкусивши мою шкіру. До мене знову повернулися ті млостиві тягучі відчуття, які забирали в мене увесь здоровий глузд, в заміну даючи насолоду й нездоланне бажання.

Я, щоб хоч якось себе втримати на плаву, відкидаю голову назад і кладу її на плече драконові, горнучись до його теплого тіла щільніше і почала задумливо водити пальчиком йому по руці вгору й вниз.

Ноксор.

Я прикрив очі і заховав своє обличчя у її м’яке темне волосся, вдихаючи її запах, насолоджуючись маленькими дотиками, від маленьких пальчиків в себе по руці.

– Знаєш. Здається я знаю чому тебе назвали “Диким”. Котику.

– Котику? 

– Так.

– Мені було б, дуже цікаво почути твою версію.

– Тебе називали Диким, тому що ти був занадто неприязний і різкий у своїх діях. Ну це якщо йти лише відтоді коли я тебе зустріла, в інших могли бути інші версії. Хоча, ще я маю більш детальне пояснення.

– Справді?

– Так Котику, а ще мені здається що ти більше схожий на маленького котика чим на дракона. – отакої! Така заявка мене не аби як здивувала.

– І чому, ти так вирішила? – цікавлюся – Хіба я настільки схожий на ту слабку тварину? – мені до смерті хотілося почути її думку, що здається я принишк ще більше уважно слухаючи її слова. 

– Я не казала що ти слабкий. Я лише мала на увазі що, ти схожий на маленького дикого котика. Який виглядає доволі мило, що так і хочеться почухати його за вушком. Але як тільки намагаєшся до нього підійти і погладити, він відразу починає дряпатися й тікати.

Хоч я і жартував, але й справді задумався над її словами, бо все майже так і було.

– Тобто, ти вважаєш мене милим котиком якого хочеш погладити? В такому разі, я б був не проти, можеш хоч зараз це зробити.

Хмаринка розвернула до мене голову так, що наші обличчя були навпроти.

– І чого ти думаєш, що я хочу тебе погладити?

– Бо ти сама мені про це сказала – вона дивилася на мене своїми сірими очима.

– Ні. Я такого не казала, це ти так сказав. А я казала що хочу погладити котика.

– А хіба я не котик? – прошепотів, наблизившись ближче до її обличчя.

– Ні… – ледь чутно видихнула – як для котика, ти занадто великий – на її обличчі промайнула легка усмішка і я не стримався.

І різко скоротив ту нікчемну відстань між нашими губами, злившись з нею в глибокому поцілунку отримуючи те саме у відповідь.