Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Мене почало сіпати від люті, ще буквально декілька днів назад, переді мною стояв той хто це зробив!

“Треба його покарати!” – гримнув Тарґас – “Ми повинні його покарати!”

Маргарита.

Я і так, намагалася як най обережніше припіднести цю інформацію враховуючи що я лише переказувала те що сталося з Маргаритою, ще до того як я з'явилася в її тілі. Але навіть цієї обережності, виявилося недостатньо. Від дракона йшло зле гарчання яке сповіщало що він прямо зараз був готовий кинутися шукати Скруджа. Тому я вирішила йому нагадати про нашу маленьку домовленість.

– Пам’ятаєш, ти обіцяв ніяк йому не шкодити.

– Пам’ятаю – стримуючись зі свистом вимовив Ноксор.

– Хоч як він повівся, це було давно і ніяк не стосується сьогодення. Тому, не варто повертатися до того що давно минуло, минулого все одно не змінити. Тож, навіть і не думай що не будь утнути!

– Знала б ти моя люба, як складно не думати про всі можливі варіанти його вбивства, особливо про їх здійснення. 

– А ти спробуй, буде для тебе таке собі випробування на витривалість.

– Випробування – Ноксор знервовано скривив губи.

– Добре, забули. Тепер моя черга ставити питання. Чому тобі потрібно раз в тиждень, обертатися на дракона? Чи ти не можеш це контролювати?

– Річ не в тім що я не можу контролювати перетворення. Просто за стільки років рабства, мене змушували насильно міняти форму за допомогою артефактів. І я трохи розучився стримувати свою другу форму. Тому, мені необхідно хоча би раз на тиждень перетворюватися на дракона, щоб тримати свій стан під контролем.

– Тобто, як можна розучитися перетворюватися?

– Я просто перестав повністю контролювати процес перетворення. Я більше не відчуваю свою другу сутність так, як раніше тому деякий час, мені треба робити саме так, щоб повернутися в норму.

– Добре, я зрозуміла.

– Тепер моя черга. Чому, коли ти розповідала про колишнє місце проживання, говорила не всю правду? І чи можеш назвати, хоча б місцевість? І ще одне, чому ти не кажеш свого справжнього імені?

В мене все всередині обірвалося. Він запитав саме те чого я боялася. І що мені зараз робити? Сказати правду, чи ні? Або відхилити на деякий час цю тему? Півбіди ім’я, тут я ще викручуся, а от щодо місцевості… я не зможу назвати ніяку, бо не знаю взагалі нічого про цей світ! 

Тому вибираємо меншу біду і вмикаємо акторську гру більше ста процентів, бо доведеться якось ліпити правду з брехнею, щоб це було непомітно. А навіть якщо й засіче, то буду давати неповні відповіді.

– Тому що я не місцева, та й вела я більш самітницький спосіб життя – що було правдою.

– Тоді назви місце, де саме ти проживала.

І що саме мені зараз сказати! Давай думай! Не можна ж так швидко проколотися!

– Я не можу поки що тобі це сказати. – хай краще це питання трохи повисить відкритим, дам на нього відповідь коли буду впевнена що йому дійсно варто знати про це.

– То ти ухиляєшся на деякий час, від цієї відповіді? – запитує в мене пропалюючи жовтими очима наскрізь.

– Так. – це було все, що я могла з себе видавити.

– Тоді щодо твого ім’я?

– А що з ним не так? – роблю безневинний вигляд наче не розумію про що він – Звичайне ім’я.

– Але воно не твоє. – наполегливо стверджує.

Так, треба вивертатися і вміло.

– Воно моє відколи я тут – фактично це правда, мене звати Маргарита відколи я сюди потрапила. На обличчі дракона я бачу велике спантеличення і розгубленість. Начебто він очікував не на таку відповідь, і в процесі щось пропустив що тепер не міг ніяк докопатися до вірної відповіді. Адже я сказала правду, а він скоріше всього очікував не на неї.

Між нами затягнулася тиша.

– Можна я задам останнє своє питання? – Ноксор згідно кивнув – То, як саме ти став рабом? Я маю на увазі, що саме сталося, що в результаті ти опинився в рабстві?

Ноксор незвично для себе затих, хмурячи свої брови що між ними залягла глибока смужка.

– Я відмовляюся відповідати, поки що.

І це було останнє що він вимовив перед тим як в нас закінчилися запитання.

Можливо, не варто було про це запитувати? Що як для нього, це доволі болісний спогад, а тут я ще нагадую йому про це.

– Вибач, якщо запитала про особисте. Якщо хочеш, ти можеш і зовсім не відповідати – запропонувала Ноксору, бо розумію що про деякі спогади не хочеться навіть думати, не те що згадувати. Зазвичай про таке хочеться назавжди забути або й зовсім стерти з пам’яті.

– Тобі нема за що вибачатися. Я відповім на це запитання, але трохи пізніше, як і ти – відповів Ноксор вже понурим голосом в якому вже й не залишилося ні краплі тієї веселості що була на початку. 

Ех. А ще я зрозуміла що так просто ухилитися від питання, де я жила увесь цей час, не вийде. Добре, все одно це буде не скоро, так що я ще маю час подумати. Може спробувати якось його розвеселити? Якоюсь недолугою, але цікавою розмовою?

Ноксор.

Ми вже доволі довго сиділи в тиші, не розмовляючи один з одним, кожен з нас думав про щось своє. Он як я, сиджу й ламаю собі голову де саме я проколовся у запитані про її справжнє ім’я. Хоч вона і відповіла, так ще й це була правда… але… але все-таки. 

Схоже моя Хмаринка не тільки вміло бреше, а й бездоганно грає зі словами, щоб виставити брехню за правду. Хитра мала! Навіть занадто. 

Вона раптом лягла на траву, підвівши погляд до нічного неба. Її волосся розпалося по траві м’яким кублечком, в яке хотілося вткнутися носом і вдихнути цей неймовірний бузковий аромат який йшов від неї. Мене вивело з роздумів її запитання:

– Можна я тебе буду називати Ноксом? Це як скорочений варіант – Хмаринка дивилася на мене знизу вверх.

– Можна, Хмаринко.

– До речі, давно хотіла запитати. Чому ти звеш мене саме хмаринкою, а не, наприклад сонечко, квітка що там ще є – задумливо простягнула потираючи бороду – золотце, зайчику?