Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Пройшов місяць, два. Бурачки здавалося й забули про прокльони Гені, але в серці кожен з них тримав образу на неї і ніяк не міг їй пробачити, хоч кожен й казав, що на неї зла не тримає. Важко таке забути, а ще й пробачити.

- Що це за пакет? - питає Ольга. - Вже собі купила? Не маєш, де гроші діти!

- Я не купляла, - відповідає Марійка. - Це мені один хлопець в класі дав, бо він був обписав мій пакет, той білий. Але він думав, що то пакет Наталки Лагойди, бо я їй була позичила, а він ж то не знав. Через те й мені новий пакет купив на знак вибачення.

Як бачимо справи у Марійки йшли непогано та й у всіх інших теж. Минув місяць. Починалося уже літо. Довгі дні і короткі ночі жарке сонце і теплий дощ, кольорові квіти, вплетені у зелений вінок трави і землі...

Таке теж буває

(новела)

Ця зима була досить люта для калуських сіл. Снігом було усе заметено. Вночі ледве хтось міг розгледіти вогник сільської хати. У місто було важко добиратися, особливо вранці, коли новий сніг постійно замітав попередні стежки.

- Вибирай щонайкращу, - говорила Оксана своєму чоловікові, - і не дуже велику, бо в хаті не поміститься.

- Ну, то я, бійсь, недурний ще, - відповідав дружині Мирослав, - знаю, яку потрібно рубати.

- І дивись, щоб тебе не піймали, а то ще штраф прийдеться платити.

- Скільки уже рубаю, ще ні разу мене не піймали.

- Добре, іди з Богом, - випроваджувала жінка чоловіка з хати.

- Бувай здорова, моя Оксаночко.

Побратимом Мирославові у такій неблагородній справі був його друг Славко, котрий був також чоловіком уже не молодих літ, хоча й до пенсії було ще ого-го, скільки чекати.

Ліс виблискував увесь, наче хто його діамантами і смарагдами обсипав. Сніжок рипів під ногами двох браконьєрів. Усе навкруги було прекрасне. Дерева спали у тихому, зимовому сні і лише іноді їх будило на годинку чи дві захмарене сонце.

- Ти вже знайшов, котру рубати? - питав Славко Мирослава.

- Певно ось цю буду брати, - відказував йому той.

Наче в магазин вони прийшли, вибрали, що їм сподобалося і пішли геть. Тільки ліс - це не магазин, а дерева - не товар. І щоб виростити одну з таких ялиць, що вони вирубали, потрібно дуже багато часу. Та й не мені тобі розказувати, ти і сама все добре знаєш. І ні ти, і ні я не маємо права їх судити. На то є у нас Бог і він їх неодмінно покарає.

Загрузивши ялинки на мотоцикл, Славко і Мирослав рушили у дорогу. А їхати було далеченько. Ще й за ними причепилась машина офіцерів міліції. Через те й дорога їм здалась дуже довгою. Хоча й за ними їхав такий конвой, вони й не збиралися зупинятися, бо ж не хотілось штраф платити. Але рука всемогутнього Бога вирішила їх зупинити, вони так і не довезли свої ялиці до домівок. Проїжджаючи через міст, вони врізалися у легкову машину, що і стала їх загибеллю. Краще б їм було зупинитися і заплатити штраф суспільству, аніж тепер на тому світі розплачуватися за свої гріхи перед Богом.

От і літо настало. Навколо могили Мирослава буяла зелена трава. Здавалося, навіть теплі обійми літа зігріли душу бідолашної Оксани. Та й треба було якось далі жити, все-таки у неї було двоє дітей. Треба було їх ще у люди вивести. Якби не вони, то б вона неодмінно собі щось зробила. Так вже сильно любила свого чоловіка Неподільна Оксана.

- Коли ви приїдете? - запитала Тетяна у матері.

- Завтра, - відповіла Оксана.

- Мені сьогодні такий поганий сон снився, - заговорив Михайло, вісімнадцятирічний син Неподільної.

- Який?

- Ніби я сьогодні помру.

- Справді страшний, - продовжувала Тетяна. - Але це значить, що ти будеш довго жити.

Неподільна поїхала із сином в село помагати матері старенькій сапати буряки. Того дня страшенно парило. На сонці було важко працювати. Потомлені люди, що сапали в полі, говорили, що певно дощ збирається. І він не заставив себе чекати. Небо вкрилося густими, чорними хмарами, немов сповіщали якесь нещастя. За цим почав грім гриміти, запрошуючи зливу. Нарешті й дощ хлинув, і то такий сильний, що люди, котрі були в полі, поховалися під копиці сіна. Дощ супроводжувався страшними блискавками, здавалося, що вони кудись намічала вдарити. Злива лилася більше години, а тоді вщухла і хмари почали розходитися, даючи місце сонцю, котре вмить освітило усі закамарки села.

- А де Неподільна з сином? - запитав один чоловік, що був серед людей.

- Я бачила, як вони ховалися он під ту стирту, - відповіла якась жінка.

- Чого ж вони не виходять? - прямуючи до копиці сіна, де ховалися Неподільні.

- Певно, вснули, - мовила старенька бабка.

- Ходіть сюди, - закричав той чоловік, що прямував до копиці. - Страшне! Щось страшне сталось! Ой Боженьку ти наш, чому ти таке допустив? Як можна?

Люди підбігли до чоловіка і, глянувши у бік копиці, стрепенулись, вросли корінням в землю. Їх очі виражала не то смуток, не то біль, не то страх. Ніхто з них не міг і слова вимовити, так те, що вони побачили, вразило їх не лише до глибини сердець, а й самісіньких душ.