Читати книгу - "Щиголь"

— Я ненавмисне.

— Що означає «ненавмисне»?

Борис відповів мені з виразом подиву:

— Вона мене спровокувала.

— Вона тебе спровокувала, — повторив я.

— Якщо ти ревнуєш мене до неї, то…

— Пішов ти в жопу, — сказав я. — Мені до сраки і ти, і твоя Котку — я маю свою причину непокоїтися. Ти можеш бити її, скільки тобі захочеться, мені один хер.

— О Боже, Поттере, — сказав Борис, несподівано протверезівши. — Він ще приходив? Той чоловік?

— Ні, — сказав я після короткої паузи. — Ще не приходив. Зрештою, мені байдужісінько, — сказав я, побачивши, що Борис не відриває від мене погляду. — Це його проблема — не моя. Нехай виплутується.

— Скільки він заборгував?

— Не маю уявлення.

— Ти можеш знайти для нього гроші?

— Я?

Борис відвернув від мене погляд. Я штурхнув його в руку.

— Що ти мав на увазі, Борисе? Про що ти говориш? — додав я, коли він не відповів.

— Ет, забудь, — швидко сказав він і відкинувся назад на стільці, і я не мав можливості продовжити цю розмову, бо до класу ввійшла Спірсецька, налаштована на подальше обговорення настогидлого «Сайлеса Марнера», і на тому все закінчилося.

ХІІ

Того вечора тато прийшов додому раніше з торбиною страв зі свого улюбленого китайського ресторану, включно з додатковою порцією моїх улюблених пікантних «галушок», — і він був у такому доброму гуморі, наче мені приснився прихід містера Сільвера й усе, що сталося вчора ввечері.

— Так от… — почав я й замовк.

Ксандра доїла китайські млинці й мила посуд, а при ній я нічого важливого сказати не міг.

Він усміхнувся мені широкою усмішкою тата, тією самою усмішкою, за яку стюардеси іноді пересаджували його до бізнес-класу.

— Що так от? — запитав він, відсуваючи вбік коробку з сичуанськими креветками й потягшись за печивом із передбаченнями.

— Ну, сам розумієш. — Ксандра потужно ввімкнула воду з її шумом. — Ти залагодив усі свої справи?

— Які справи? — весело запитав він. — Ти маєш на увазі Бобо Сільвера?

— Бобо?

— Послухай-но, сподіваюся, ти не засмутився через це. Справді не засмутився, я не помиляюся?

— Ну, знаєш…

— Бобо, — засміявся він, — вони називають його The Mensch[99]. Насправді він хороший хлопець — ти ж із ним розмовляв, — ми лише трохи посварились, ото й усе.

— А що означає «п’ять очок»?

— Знаєш, це просте непорозуміння, — сказав він, — ці люди схожі на персонажів. Вони мають власну мову, власний спосіб вести справи. Але, — він засміявся, — коли я зустрівся з ним біля «Цезаря», у його «офісі», як називає те місце Бобо, ти зрозумів, біля басейну «Цезар», одне слово, коли я зустрівся з ним, знаєш, що він мені сказав і знай повторював? «Ти маєш чудового сина, Ларрі. Тобто справжнього малого джентльмена». Я не знаю, що ти йому сказав, але я перед тобою в боргу.

— Ну й ну, — сказав я безвиразним голосом, накладаючи собі ще рису.

Але внутрішньо я був п’яний від радості, що його настрій поліпшився, — це була та сама ейфорія, яку я переживав малою дитиною, коли мовчанка уривалася, коли його кроки знову ставали легкими і я чув, як він сміється, як щось наспівує, голячись біля дзеркала.

Тато розламав печиво з передбаченням і засміявся.

— Поглянь сюди, — сказав він, піднявши його й посунувши до мене. — Цікаво, хто сидить у чайнатауні й вигадує ці речі?

Я прочитав уголос:

— «Ви маєте незвичайний інструмент, яким може розпорядитися доля, поводьтесь обережно».

— Незвичайний інструмент? — сказала Ксандра, підійшовши до нього ззаду та обнявши його за шию. — Це звучить непристойно.

— А, це ти. — Мій батько обернувся, щоб поцілувати її. — Збоченка. Джерело вічної молодості.

— Однозначно.

ХІІІ

— Я й тобі колись губу розбив, — сказав Борис, який, вочевидь, вважав себе винним в історії з Котку, бо він таки порушив цю тему після якогось часу нашої мирної мовчанки в шкільному автобусі.

— Ага, а я стукнув тебе головою об кляту стіну.

— Але я не хотів!

— Не хотів чого?

— Розбивати тобі губу!

— А їй хотів?

— У якомусь розумінні так, — ухильно відповів він.

— У якому ж розумінні?

Борис роздратовано зітхнув.

— Я попросив у неї пробачення! Усе тепер закінчилося, жодних проблем! І зрештою, яке тобі до цього діло?

— Ти почав цю розмову, а не я.

Він дивився на мене протягом дивної, розосередженої хвилини, а тоді засміявся.

— Можна я тобі щось скажу?

— Що?

Він притулився головою до моєї голови.

— Котку і я надерлися вчора ввечері, — сказав він спокійно. — Наковталися кислоти разом. Було круто.

— Справді? А де ви її взяли?

Екстазі було досить легко добути в нашій школі — Борис і я приймали її щонайменше з десяток разів, то були чарівні безмовні ночі, коли ми блукали пустелею, напівочманівши від видовища зірок, — але ніхто з нас досі не приймав кислоту.

Борис потер собі носа.

— Так. Ага. Її мати знає того старого страхопуда на ім’я Джиммі, який працює в крамниці, де торгують зброєю. Він продав нам п’ять доз, не знаю, чому я купив п’ять, треба було брати шість. Хай там як, а я ще маю кілька. Боже, як це кльово було!

— Справді? — Придивившись уважніше, я побачив, що його зіниці розширені й дивні. — Ти й тепер під кайфом?

— Мабуть, трохи. Я спав не більш ніж дві години. Хай там як, а ми цілком помирилися. Це було так — навіть квіти на простирадлі її матері нам усміхались. А ми були виготовлені з тієї самої речовини, що й квіти, і ми зрозуміли, як кохаємо одне одного, і як одне одному потрібні, і що все бридке, що між нами сталося, можна пояснити тільки коханням.

— Он як, — сказав я голосом, який, мабуть, прозвучав сумніше, ніж я хотів, тому що Борис насупив брови й подивився на мене.

— Ну? — запитав я, помітивши, що він не відриває від мене погляду. — Ти щось хочеш сказати?

Він заморгав очима й похитав головою.

— Ні, але я дещо бачу. Бачу, ніби твою голову огортає ореол смутку. Так наче ти солдат, який за щось воює, людина з історії, яка виходить на поле битви, а в її голові нуртують усі ці думки.

— Борисе, ну ти й набрався.

— Та не так уже й набрався, — відповів він замріяним голосом. — Я ніби вмикаюсь і вимикаюсь. Але якщо ось так скосити око, то звідусіль так і сиплються різнобарвні іскорки.

XIV

Минув тиждень або щось близько того без будь-яких інцидентів ані з моїм татом, ані на фронті Борис — Котку — досить часу, аби я вирішив: принести картину в наволочці додому буде безпечніше. Я звернув