Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Троє Вовків уже проїхали. Той, якого Моллі збила тарілкою, лежить на землі й шалено сіпається, руки в рукавицях злітають угору, до неба, й падають, неначе він хоче їм сказати: «Що тут вдієш? Що ти вдієш з цими клятими гречкосіями?»

Решта троє, мов по команді, розвертають коней і мчать до них. Моллі виймає тарілку зі своїх мертвих пальців і падає на спину, поглинута вогнем.

— Поукі, не відступати! — істерично кричить Джеймі, дивлячись, як їхня смерть летить їм назустріч під розпеченою сталевою банею неба. — Не відступати, хай там що! — Але відчуття благодаті не полишає його навіть зараз, коли він вдихає сморід горілої плоті Дулінів. Давно вже слід було це зробити, еге ж, усім селом повстати, бо Вовків можна збороти, хоча, напевно, вони не зможуть розповісти про це іншим, бо будуть мертві, а Вовки заберуть свого побратима з собою, тож ніхто нічого не довідається.

Поукі випускає ще одну стрілу, і снич влучає йому в живіт. Його тіло вибухає всередині одягу, крізь рукави й ширінку, на якій раптом не стало ґудзиків, летять шматки плоті й струменить кров. Джеймі знову промокає до нитки, цього разу — від гарячого рагу, яке щойно було його другом. Він стріляє зі свого арбалета й бачить, як стріла чиркає об бік сірого скакуна. Він знає, що пригинатися немає сенсу, та все одно пригинається, і щось вжикає в нього над головою. Один з коней боляче б’є його на ходу копитом і відкидає в придорожню канаву, де Імон пропонував їм усім сховатися. Арбалет вилітає з його руки. Він лежить, розплющивши очі й не ворушачись, знаючи, що тепер нічого не лишається, як удати з себе мертвого і сподіватися, що вони його проминуть. Звісно, надії на це мало, але це єдине, що йому зосталося, тож він щосили намагається надати своїм очам осклянілого, мертвого вигляду. Він розуміє, що за кілька секунд йому більше не доведеться нічого вдавати. Відчуває запах землі, чує цвіркунів у траві й відчайдушно хапається за них, знаючи, що це останні пахощі й звуки в його житті, а останнім, що він побачить, будуть Вовки з їхніми застиглими оскалами.

Він чує тупіт копит — вони повертаються.

Один з них, скачучи повз нього, півобертом у сідлі кидає снича. Але тієї ж миті його кінь перестрибує через тіло Вовка, який досі смикається на дорозі, хоча тепер його руки здіймаються ледь-ледь. Снич пролітає на волосину вище від Джеймі. Він майже відчуває, як ворожа зброя вагається, вишуковуючи жертву, але потім зринає над полем.

Вовки скачуть на схід, тягнучи за собою хвіст куряви. Снич повертається до господаря і знову пролітає над Джеймі, цього разу вище й повільніше. Сірі коні зникають на сході, за поворотом дороги на відстані п’ятдесяти ярдів. Останнє, що він бачить, — три зелені мантії, що майорять на вітрі, витягнувшись майже горизонтально.

Джеймі підводиться у канаві, ноги тремтять і погрожують от-от підігнутися. Снич робить ще одну петлю й повертається, цього разу він летить просто на нього, але повільно, неначе джерело, яке живить його енергією, майже виснажилося. Джемі видряпується на дорогу, падає на коліна біля палаючих решток тіла Поукі й хапає його арбалет, як ключку для гри в очки — за протилежний кінець. Снич неквапом плине до нього. Джеймі замахується арбалетом, і коли річ опиняється на достатній відстані, прибиває його до землі, як велетенського жука. Куля падає на землю біля одного з зірваних шорбутсів Поукі й лежить, сердито дзумлячи й силкуючись піднятися.

— Маєш, паскудо! — кричить Джеймі, водночас несамовито нагрібаючи на смертоносну кулю жмені землі. Він плаче. — На тобі! На! На! — Нарешті снич зникає, похований під купою білої куряви, що дзижчить, тремтить і зрештою нерухоміє.

Не підводячись, — у нього нема сил, щоб зіп’ятися на ноги, поки що нема, він насилу вірить, що лишився живий, — Джеймі Джефордс навколішках повзе до страховиська, якого вбила Моллі… Воно мертве чи принаймні лежить нерухомо. Він хоче стягти з нього маску, побачити обличчя. Перше, що він робить, — наче вередлива дитина, б’є істоту обома ногами. Тіло Вовка коливається з боку в бік і знову нерухоміє. Від нього чимось жахливо смердить. З маски, яка, здається, тане на очах, здіймається в повітря дим, що тхне тліном.

«Мертвий, — думає хлопець, якому судилося стати дідом, найстарішим серед людей Кальї. — Еге ж, мертвий, без сумніву. Ну ж бо, мишача душе, знімай маску!»

Під розпашілим осіннім небом він береться за тліючу маску, що на дотик здається якоюсь металевою сіткою, стягує її й бачить…

ВІСІМ

Спершу Едді навіть не помітив, що старий замовк, — так його загіпнотизувала ця розповідь. Він бачив усе так чітко, наче то він був там, на Східному шляху, стояв навколішках у пилюці, поклавши арбалет на плече, як бейсбольну битку, готовий вдарити по сничу, що наближався.

Потім Сюзанна проїхала повз ґанок з мискою мішанки для курей на колінах, прямуючи до комори. Вона глянула на них допитливо. Й Едді прокинувся. Він не розважатися сюди прийшов.

— І? — спитав Едді в старого, коли Сюзанна зникла в дверях комори. — Що ви побачили?

— Га? — В дідових очах була така порожнеча, що Едді мало не заплакав з відчаю.

— Що ви побачили?! Коли зняли маску?

Якусь мить у дідовому погляді не було жодної думки — світло ввімкнене, та нікого нема вдома. Та потім (лише зусиллям волі, як здалося Едді) старий отямився. Озирнувся за спину, на будинок. Подивився на чорну горлянку комори й вогник фосфорного світла в її надрах. Окинув поглядом усе подвір’я.

«Він боїться, — зрозумів Едді. — Наляканий до смерті».

Він спробував переконати себе, що це лише стареча параноя, але теж відчув, як його пробирає мороз.

— Нахилися ближче, — промимрив дідо. І коли Едді виконав наказ: — Єдиний, кому я розповідав, був мій син Люк… Тіанів батько. То було багато років по тому. Він сказав, щоб я нікому про це ні пари з вуст. А я йому: «Але, Люкі, що як це поможе? Поможе, коли вони прийдуть наступного разу?»

Дідові губи ледь ворушилися, але його сильний акцент майже зник, тож Едді чудово розумів кожне слово.

— І він сказав: «Тату, якщо ви думали, що це поможе, чого ж