Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Я не знаю, — чесно відповів Едді. Їхні обличчя майже дотикалися. Едді відчував у диханні старого запахи яловичини й підливки. — Звідки мені знати, якщо ви так і не розповіли, що побачили?

— «Червоний король завжди знаходить своїх посіпак, — сказав мій хлопчик. — Ліпше, щоб ніхто й ніколи не взнав, що ви там були і що ви там бачили, інакше вони пронюхають про це, еге ж, навіть у Краї грому». А бачив я жахливе, юначе.

Шаленіючи від нетерплячки, Едді, проте, вирішив, що краще не підганяти старого.

— Що то було, діду?

— Я бачив таке, шо Люк і не повірив мені до кінця, що я таке бачив. Він подумав, що його батько понавигадував собі різних небилиць про те, як він убивав Вовків, щоб бути героєм. Та навіть дурник би допетрав, що коби я понавидумував, то казав би, шо то я вбив Вовка, а не Дулінова жінка.

Логічно, подумав Едді, але дідо прозоро натякає, що привласнював лаври собі частіше, ніж колись давно, як інколи казав Роланд. І мимохіть усміхнувся.

— Люкі боявся, що хтось почує мою розповідь і повірить. І що вона дійде до Вовків, і я пропаду ні за цапову душу через свої брехні. Які на ділі були правдою. — Він благально подивився на Едді своїми сльозливими старечими очима, силкуючись розгледіти в темряві його обличчя. — Але ж ти мені віриш?

Едді кивнув.

— Я знаю, що ви кажете правду. Але хто… — Едді помовчав. «Хто міг на вас настукати?» — крутилося в нього на язиці, але дід міг і не зрозуміти. — Але хто міг вас видати? Кого ви підозрювали?

Дід роздивлявся сутінкове подвір’я, потім наче хотів щось сказати, але передумав.

— Розкажіть, — наполягав Едді. — Скажіть, що ви…

Велика суха рука, дрижача від старості, але досі напрочуд сильна, обхопила його шию й притягнула ближче. Колючі вуса залоскотали вухо Едді, від чого він здригнувся всім тілом і по шкірі побігли мурашки.

Догоріли останні промені дня, на Калью спустилася ніч, і дідо прошепотів дев’ятнадцять слів.

Очі Едді Діна зробилися круглими. Першою думкою було те, що тепер принаймні все ясно з кіньми — сірими кіньми. Друга думка: «Авжеж. Це ж логічно. Ми мали б самі здогадатися».

Вимовивши дев’ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.

— Правда?

— Еге ж, стрільцю, — сказав старий. — Свята правда. Не скажу за них усіх, бо під схожими масками можуть ховатися різні лиця, але…

— Ні, — заперечив Едді, думаючи про сірих коней. Не кажучи вже про сірі штани. Зелені плащі. Все було дуже логічно. Як там співалося в тій пісні, яку любила його мати? «Ти тепер в армії, а не в селі за плугом. Не для наживи гнеш спину, сучий ти сину, ти тепер в армії». — Я маю розповісти цю історію моєму дінові.

Дідо повільно кивнув.

— Еге. Яко собі хочеш. Я, шоп ти знав, у гніву з хлопцем. Люкі хтів класти криницю, де Тіан ’казував лозою.

Едді кивнув так, ніби все зрозумів. Пізніше Сюзанна йому розтлумачила: «Я не ладнаю з хлопцем. Люкі хотів викопати криницю там, куди Тіан показав лозиною».

— Лозоходець? — з темряви спитала Сюзанна. Вона підкотила нечутно і тепер зробила рукою жест, наче тримала дужку.

Старий здивовано глянув на неї.

— Лозошукач, еге ж. Я був проти, та, відколи Вовки забрали ’го сестру, Люкі робив усе, шо хтів малий. Як то — шоб хлопець сімнайцяти літ та й показував, де криницю копать, хай він сто разів чує воду? Однак Люкі ’чав копать, і вода була, кажу вам, ми вже бачили, як вона блищить, і запах чули, але тут глина провалилася й поховала мого хлопчика живцем. Коли ми його відкопали, він уже пішов на галявину, наковтався грязюки й глини.

Повільно, дуже повільно старий витяг з кишені носовичка й витер очі.

— Відтоді ми з хлопцем слова доброго не чули один від одного. Та криниця завжди буде між нами. Але він правду каже — тре’ дати тим Вовкам прикурки. Скажіт йому, шо його дідо гордиться ним, дуже гордиться, срака-мотика! Він правдивий Джефордс! Усі минулі роки ми не схиляли голови, в ньому це говорить наша кров. — Він кивнув, цього разу повільніше. — Повідай усе своєму діну! Кожне слово! А як шось просочиться… якшо Вовки прийдуть з Краю грому по такого старого пердуна, як я…

Він оголив жалюгідні рештки зубів у страхітливій, як здалося Едді, посмішці.

— Я ше зможу зарядити арбалета. І шось підказує моні, шо твоя темненька навчиться шпурлять тарілку, хоч і має короткі ноги.

Старий поглянув у пітьму.

— Хай приходять, — тихо сказав він. — Кінець — ділу вінець, срака-мотика. Кінець — ділу вінець.

Розділ VII

НОКТЮРН. ГОЛОД

ОДИН

Мія знову була в замку, але цього разу все відбувалося геть інакше. Цього разу вона йшла не повільно, дражнячи свій голод, знаючи, що невдовзі зуміє його втамувати, що вона та її дитятко наїдяться. Тепер же вона відчувала невситиму розпуку, неначе в її череві, наче в клітці, сиділа якась дика тварина. Раніше, під час своїх попередніх візитів сюди, вона відчувала не голод, то був не справжній голод, а просто здоровий апетит. Тепер усе було інакше.

«Його час наближається, — подумала вона. — Йому треба більше їсти, щоб набиратися сили. І мені теж».

Але їй було лячно — страшно до кольок, — що річ не в тому, аби їсти більше. Вона тепер мала їсти щось особливе. Дитятко вимагало цього, щоб… ну, щоб…

Остаточно сформуватися.

Так! Саме так, сформуватися остаточно! Авжеж, вона знайде те, що йому треба, в бенкетній залі, бо в бенкетній залі було все — тисяча тарілок, і в кожній наступній страва соковитіша. Вона пройдеться вздовж столу, а коли знайде потрібне — потрібні овочі, чи спецію, м’ясо чи риб’ячу ікру, її нутрощі й нерви самі здіймуть галас, і вона їстиме… о так, вона жертиме…

Вона пришвидшила ходу, потім перейшла на біг. Краєм свідомості вона розуміла, що її хода спричиняє шурхіт, бо на ній штани. Джинси, як на ковбоях. А замість капців на ногах грубі черевики.

«Шорбутси, — прошепотів її розум сам собі. — Шорбутси, хай тобі в них буде добре».

Але це все було неважливо. Єдине, що мало значення, — їда, пожирання