Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Вона злетіла широкими сходами донизу, у рівне пульсуюче бурмотіння слоутрансових двигунів. Дивовижні пахощі мали б уже долинути до її ніздрів — смажене м’ясо, птиця на грилі, риба з травами, — але вона не відчувала жодних запахів їжі.

«Може, я застудилася, — подумала вона, стук-стук-стукаючи шорбутсами об східці. — Напевно, так і є, я застуджена, в мене нежить, тому я не відчуваю пахощів…»

Втім, інші запахи вона чула. Пахло порохом і старістю цього місця. Вільгістю і трохи машинним мастилом, а ще пліснявою, що безжально в’їдалася в гобелени і завіси в покоях руїн.

Але жодної їжі.

Вона прослизнула повз чорні мармурові двері й попрямувала до подвійних дверей, не здогадуючись, що за нею знову стежать, цього разу не стрілець, а зачудований хлопчина зі скуйовдженим волоссям, у бавовняній сорочці й бавовняних шортах. Мія перетнула вестибюль, вимощений червоними і чорними квадратами мармуру, статую — органічне переплетіння мармуру і сталі. Вона не спинилася, щоб зробити реверанс, навіть головою не кивнула. Свій голод вона ще могла так-сяк терпіти. Але дитятко не могло лишатися голодним. Нізащо.

Лише на коротку мить її спинило власне відображення, розмите і непевне, в хромованій сталі статуї. На ній була проста біла сорочка (їх називають футболками, прошепотіла їй свідомість) з якимось написом і зображенням.

Зображенням свині.

Байдуже, що там у тебе на сорочці, жінко. Дитятко — от що важливо. Ти мусиш нагодувати дитятко!

Вона рвонула в обідню залу і стала, мов укопана, охнувши від жаху. Зала потопала в тінях. Електричні смолоскипи здебільшого було вимкнено. В неї на очах єдиний, що досі горів, заблимав, зашипів і згас. Білі особливі тарілки хтось поміняв на сині, оздоблені малюнком, що зображав зелені пагінці рису. Рослини спліталися у Велику Літеру Zn, що, як знала Мія, означала «вічність», «зараз», а також комалу. Але тарілки не мали значення. І оздоби теж. Важливо було лише те, що ці тарілки й чудовий кришталевий посуд стояли порожні й припорошені пилом.

Хоча ні, не зовсім порожні. В одному келиху вона побачила мертвого павука, чорну вдову, що лежала на спині, скрутивши численні лапки.

Раптом вона помітила шийку пляшки, що стирчала зі срібного відерця, і в шлунку вимогливо забурчало. Вона схопила пляшку, не звертаючи уваги на те, що у відерці нема навіть води, не кажучи вже про лід, — воно було геть сухим. Але в самій пляшці було досить рідини, щоб похлебтати…

Але не встигла Мія піднести пляшку до рота, в ніздрі вдарив такий нестерпний сморід оцту, що від нього засльозилися очі.

— Сучий потрох! — заверещала вона й жбурнула пляшку на підлогу. — А щоб тобі!

Вдарившись об кам’яну підлогу, пляшка розлетілася на друзки. Під столом пискляво заметушилися якісь істоти.

— Вшивайтеся! — закричала Мія. — Щоб я вас тут не бачила, хто б ви не були! Тут Мія, нічия дочка, і вона не в доброму гуморі! Але я наїмся! Так! Я наїмся!

Заява була самовпевненою. Спершу Мія не побачила на столі нічого їстівного. Там був хліб, але той кавалок, який вона завдала собі клопоту підняти, скам’янів. Були ще якісь рештки риби, але вона згнила і лежала під зеленкувато-білою піною черви.

У шлунку невдоволено забурчало — навіть ця гидота не змогла вгамувати її апетиту. Гірше було те, що під шлунком щось неспокійно завовтузилося й заштовхалося, вимагаючи їжі. Воно зробило це не голосом, а натиснувши на якісь перемикачі в її тілі, сховані десь у найбазовіших відділах нервової системи. У роті пересохло, губи скривилися, наче вона скуштувала скислого вина, очі округлилися й полізли на лоба, зір загострився. Кожна думка, кожне чуття, кожен інстинкт волали одне просте слово: їсти.

За дальнім краєм столу стояла ширма, що зображала Артура Ельда з високо піднятим мечем, який пробирався крізь болото з трьома лицарями-стрільцями за спиною. На шиї в нього висіла Саїта, велика змія, котру він, вочевидь, щойно вразив мечем. Ще один успішний похід! Ох уже ці чоловіки з їхніми походами! Ба! Та що для неї вбивство якоїсь магічної змії? В неї росло в животі дитятко, і воно хотіло їсти.

«Їшти, — сказав чужий голос у неї в голові. — Воно хтіти їшти».

За ширмою виявилися подвійні двері. Вона штовхнула їх, досі не усвідомлюючи, що у дверях обідньої зали стоїть хлопчик Джейк у спідній білизні й перелякано стежить за нею поглядом.

Кухня виявилася так само порожньою, і так само в ній лежав шар пилу. На столах видніли сліди різних істот. Баняки, пательні й інше кухонне начиння було розкидано по підлозі. Далі, за всім цим сміттям, вишикувалися в ряд чотири раковини. В одній стояла вода, що вже поросла плівкою водоростей. Освітлювали простір лампи денного світла. Лише одна з них досі горіла рівно, решта блимали, надаючи цьому гармидеру якогось кошмарного сюрреалістичного вигляду.

Вона пробралася через усю кухню, відкидаючи ногою каструлі й пательні, що застували їй шлях. Там, куди вона дісталася, стояли в ряд чотири велетенських плити. Дверцята третьої було залишено трохи відчиненими, й звідти підіймалося слабке марево тепла, як від вогнища за шість чи вісім годин по тому, як догоріли останні жарини, і пахощі, від яких її шлунок знову став гучно вимагати їжі. Пахощі свіжозасмаженого м’яса.

Мія відчинила дверцята. Всередині справді лежала смаженина. Якою ласував щур завбільшки з хатнього кота. На клацання відчинених дверцят пацюк повернув голову й зиркнув на неї чорними безстрашними очицями. Його вуса, замащені жиром, смикнулися, і він повернувся до своєї трапези. Вона чула, як плямкають щурячі губи і з яким звуком зуби відривають м’ясо.

Ні, містере Щур. Не про тебе це м’ясце. Його залишили мені й моєму дитяткові.

— Останній шанс, друже! — проспівала вона, повертаючись до столів і шафок під ними. — Краще тікай, поки ще можеш! Попереджаю по-чесному!

Та де там. Містер Щур теж хтіти їшти.

Вона відчинила шухляду, але там не було нічого, крім дощок для нарізання хліба і качалки. Застосовувати качалку їй не хотілося, щоб не заляпати свою вечерю щурячою кров’ю більше, ніж це було необхідно. Вона відчинила нижню шафку й знайшла формочки для кексів і чудернацьких десертів. Те, що вона шукала, знайшлося у шухляді ліворуч.

Перебравши ножі, Мія вирішила зупинитися на виделці для м’яса, з двома шестидюймовими вістрями. Вона повернулася до плит і там, завагавшись, перевірила інші три. Як вона й очікувала, плити були порожні. Щось — доля-провидіння-ка залишило печеного м’яса, але