Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Усе це ні до чого, ні до чого! Язиків мені дістаньте.
— Нічого більшого і я не бажаю, — відповів Оссолінський.
— А роз’їзди повернулися?
— Повернулися, але нічого не привезли.
— Жодного полоненого?
— Тільки довколишніх хлопів, котрі нічого не знають.
— А пан Пелка повернувся? Це ж славний мисливець за язиками.
— Милостивий королю! — озвався із-за крісла староста ломжинський. — Пан Пелка не вернувся і не вернеться — він загинув.
Настала хвилина мовчання. Король утупився похмурим поглядом у палахкотливі свічки і забарабанив пальцями по столі.
— Невже нема жодної ради? — промовив він нарешті.
— Треба чекати! — поважно сказав канцлер.
Чоло Яна Казимира взялося зморшками.
— Чекати? — перепитав він. — А там Вишневецький і рейментарі згорять під Збаражем!
— Ще якийся час вони протримаються, — недбало зауважив Радзейовський.
— Помовчав би, милостивий старосто, коли нічого путнього сказати не можеш.
— А я саме, ваша величносте, хотів дати пораду.
— Яку?
— Послати когось під Збараж, ніби для перемов із Хмельницьким. Посол переконається, чи там хан, а повернувшись розкаже.
— Це не годиться, — відповів король. — Тепер, коли ми Хмельницького оголосили бунтівником і за його голову призначили винагороду, а запорозьку булаву віддали Забуському, не можна нам із Хмельницьким вступати у перемови.
— Тоді до хана треба послати, — запропонував староста.
Король запитливо глянув на канцлера, котрий підвів на нього свої суворі блакитні очі, й, трохи подумавши, сказав:
— Порада непогана, але Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає, і всі намагання будуть марні.
Ян Казимир махнув рукою.
— Ми бачимо, — спроквола мовив він, — що вам запропонувати нема чаго — тоді послухайте нас. Я накажу сурмити похід і рушу з усім військом на Збараж. Нехай діється воля Божа! Отак і дізнаємося, там хан чи нема його.
Канцлер знав, яку нестримну відвагу мав король і не сумнівався, що він ладен це зробити. З іншого боку, із досвіду йому було відомо: якщо король щось задумає і рішуче на цьому наполягатиме, ніякі відмовляння не допоможуть. Тому він не став одразу заперечувати, навіть похвалив саму думку, але квапитися не радив, доводячи королю, що можна це зробити й завтра або післязавтра, — а тим часом дивись та й надійдуть добрі новини. З кожним днем посилюватиметься розклад серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і звісткою про наближення королівського війська. Бунт може розтанути від сяйва імені його величності, як сніг від сонячного проміння, — але на це потрібен час. Адже у королівських руках доля усієї Речі Посполитої, і, відповідаючи за неї перед Богом і нащадками, він не повинен наражати себе на небезпеку, тим паче що у разі невдачі збаразькі війська будуть приречені на загибель.
Канцлер говорив довго і виразно — це був взірець красномовства. І врешті-решт він переконав короля, а заодно і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, нетерпеливо пробурмотівши:
— Робіть, що хочете, але завтра добудьте мені язика.
І знову настало мовчання. За вікном показався величезний золотий місяць, але в кімнаті стало темніше — свічки пообпливали воском.
— Котра година? — спитав король.
— Скоро північ, — відповів Радзейовський.
— Я сьогодні не лягатиму. Об'їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?
— У таборі. Піду скажу, щоб коней подали, — відповів староста.
І підійшов до дверей. Коли це враз у сінях зчинився якийсь рух, почулася гучна розмова, відлуння квапливих кроків. Нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг задиханий Тизенгауз, королівський стременний.
— Всемилостивий королю! — вигукнув він. — Гусарський товариш зі Збаража прибув!
— Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і в обох вирвався із уст окрик:
— Не може бути!
— Істинний Бог! Стоїть у сінях.
— Мерщій давай його! — закричав король, плеснувши в долоні. — Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!
Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.
— Підійди-но ближче, ласкавий пане! — попрохав король. — Ще ближче! Ми раді тебе бачити!
Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя було вимащене болотом і кров’ю, очі палали лихоманковим блиском, чорна скуйовджена борода спадала на груди. Трупний запах розходився довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був спертися об стіл.
Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:
— Хто ти?
Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:
— Зі… Збаража!
— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.
Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію[86] і накинув йому на плечі.
— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.
— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.
— Хто ти?
— Ян Скшетуський… гусарський поручик…
— У чиїй службі?
— Воєводи руського.
Шепіт пробіг залою.
— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.
— Злидні… голод… самі могили…
Король затулив рукою очі.
— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.
За хвилю він знову спитав:
— Довго ще зможете протриматися?
— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…
— Багато його?
— Хмельницький… Хан з усіма ордами.
— І хан там?
— Авжеж…
Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.
— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.
Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:
— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…
І знову настало мовчання.
Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.
— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!
— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.
Обличчя прибульця засяяло, як зоря.
— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..
Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем i мечем. Том другий», після закриття браузера.