Читати книгу - "Янтарне скло"

Проте примари також відшукали свою ціль і тепер потоком лилися вперед крізь сплетіння кущів, коренів і гілок, не зустрічаючи ніякого опору. Здавалося, вони ось-ось заполонять середину гаю — плацдарм, де й досі тримали оборону духи під командуванням Джона Пері.

І Віл, і Ліра тремтіли від слабкості, страху, виснаження й болю, але про те, щоб зупинитися, не могло бути й мови. Ліра почала голими руками відривати гілки ожини, Віл безупинно рубав зарості хрест-навхрест, а битва тіней довкола них ставала дедалі запеклішою.

— Сюди! — крикнув Лі. — Бачите? Біля того великого каменя!

Там підстрибували на місті два коти, батуючи повітря пазурами та наповнюючи ліс шипінням. Звичайно, це були їхні деймони, і у Віла промайнула думка, що він легко впізнав би свого — але часу на це не було: із тіні під деревом вислизнула примара просто до котів.

Віл перестрибнув через останню перешкоду — повалене дерево — та без щонайменшого опору занурив ножа в мерехтливе повітря. Його рука ураз оніміла, однак він закусив губу та стиснув кулак довкола рукоятки, і зросток туману миттєво розтанув у мороці.

Вони були вже в декількох кроках від очманілих від страху деймонів, але з дерев випливало дедалі більше примар, і їх із останніх сил стримували лише кілька духів.

— Ти можеш прорізати прохід? — пролунав поруч із Вілом голос Джона Пері.

Віл підвів ніж, але змушений був зупинитися: усе його єство пронизав болісний напад нудоти. В його шлунку нічого не було, і від спазму всі його нутрощі стиснулися в один клубок болю. Дух Лі Скоресбі побачив, у чому річ, кинувся до деймонів і став між ними та мертвотно-блідим мерехтінням, що просочувалося крізь камінь у них за спиною.

— Віле… швидше… — задихаючись, прошепотіла Ліра.

Ніж занурився у невидиму щілину, поринув униз, потім угору. Дух Лі Скоресбі зазирнув у проріз, що з'явився в повітрі, й побачив широку спокійну прерію, залиту яскравим місячним сяйвом — все це було так схоже на його батьківщину, що він на коротку мить відчув надзвичайно недоречну за цих обставин ностальгію.

Віл підскочив до каменя та схопив найближчого з деймонів, а Ліра тим часом згребла в оберемок другого.

І навіть у жахливому поспіху, навіть у мить екстремальної небезпеки, кожен із них відчув напад бурхливої радості: Ліра тримала деймона Віла, безіменну лісову кішку, а хлопець стискував Пантелеймона.

Вони відвели очі від облич одне одного.

— До побачення, пане Скоресбі! — озираючись, вигукнула Ліра. — Шкода, що… о, дякую вам, до побачення!

— До побачення, люба! Бувай, Віле! Щасти вам!

Ліра вже протиснулася крізь вікно, але Віл усе ще стояв із ножем у руках та дивився в очі духа його батька, що виблискувати в сутінку. Перед тим як розстатися з ним, слід було дещо йому сказати. І Віл промовив:

— Батьку, ти казав, що я воїн. Ти сказав, що такою вже є моя природа й що я не повинен сперечатися з нею. Я бився, тому що змушений був це робити, і я не можу вибирати собі вдачу, проте можу обирати, що мені робити далі. І тепер, коли я вільний, я сам вирішуватиму, що робити.

Посмішка на обличчі його батька була сповнена гордості та ніжності.

— Дуже добре, хлопчику мій. Дуже добре, — промовив Джон Пері.

Віл відвів очі, що раптом наповнилися сльозами, повернувся, слідом за Лірою перейшов до іншого світу та зачинив і вікно.

І тепер, коли мета, що її мали перед собою духи, була виконана, коли діти відшукали своїх деймонів і втекли, мертві воїни нарешті дозволили своїм атомам розійтися та розсіятися.

Останньою частинкою свідомості був дух аеронавта Лі Скоресбі. Він підвівся над спантеличеними примарами, промайнув над деревами невеликого гайка, над могутнім тілом свого старого товариша, закутого у броню ведмедя, та нестримно поринув угору — так само, як колись це робила його повітряна куля. Байдужий до освітлювальних ракет і снарядів, що вибухали в повітрі, глухий до криків болю та люті, до всього того сум'яття, що панувало на землі, він усе летів і летів у небо, поки не пронизав важкі хмари та не вилетів під склепіння яскравих зірок, туди, де на нього вже чекали атоми його милого Тестера.

32

Ранок

Широкий золотий степ, який Лі Скоресбі мигцем побачив крізь вікно, спокійно лежав під першими променями ранкового сонця.

Він був забарвлений не тільки в золото, а й у жовтий, коричневий, зелений кольори та тисячі їхніх відтінків. Де-не-де на ньому можна було помітити чорноту та навіть срібло, трохи далі лежало величезне блакитне озеро, а неподалік — крихітне озерце, майже калюжа, від гладкої поверхні котрої віддзеркалювалося синє небо.

Степ був спокійним, але не мовчав: м'який вітерець ворушив мільйони стеблинок, у траві вже почали своє нескінченне ворушіння комахи та інші маленькі істоти, а високо у блакиті неба плів павутиння своїх трелей ранковий птах.

На всьому цьому просторі зовсім не рухалися лише дві живі істоти: хлопець і дівчинка, що бік у бік спали в тіні під козирком скелі, яка височіла на вершині пагорбу.

Вони були такими блідими та нерухомими, що могло здатися, ніби вони померли. Голод натягнув шкіру на їхніх обличчя, наче барабани, пережитий біль залишив у них під очима глибокі зморшки, крім того, вони були з ніг до голови покриті пилом, багном і кров'ю. А в'ялість їхніх кінцівок недвозначно вказувала на те, що вони перебували далеко за межею виснаження.

Першою прокинулася Ліра. Коли сонце, здолавши частину свого шляху по небу, зазирнуло під скелю та торкнулося волосся дівчинки, та почала ворушитися, а коли їй у повіки вдарив перший промінець, вона відчула, що, наче рибка, повільно та неохоче підіймається зі глибин свого сну на поверхню.

Але з сонцем не можна було сперечатися, і зрештою Ліра повернула голову, провела долонею по обличчю та пробурмотіла:

— Пантелеймоне…

Під її долонею виник невеличкий затінок, і дівчинка розплющила очі та нарешті по-справжньому прокинулася. Деякий час вона лежала, не рухаючись, адже її руки й ноги так боліли та були такими слабкими, що ворушитися їй було просто страшно. Проте вона вже не спала: вона відчувала шкірою подих вітерцю та тепло сонця, чула дзижчання та шкрябання комах і пташиний спів у небі. Усе це було таким гарним, що Ліра навіть подумала: «Це ж треба було забути, яким чудовим може