Читати книгу - "Мідний король"

— Ходімо, — сказав перший.

Не тямлячи себе, майже нічого не бачачи, вона піднялася слідом за ним по безконечних кручених сходах. Вони опинились у круглій залі, порожній, з лискучою камінною підлогою, з темною пащею каміна навпроти високого вікна.

— Сидіть тут.

Сидіти не було на чому. Жінка та хлопчик стояли, обійнявшись, слухаючи далекі звуки замку — сокиру, стукіт, скрип підіймальних механізмів, приглушені голоси, команди…

Потім розчинилися двері. Жінка кинулась назустріч — але ввійшов не володар. Увійшов старий чоловік із суворим, темно-червоним обличчям, з перев’язаною рукою. Вона ледве пригадала його: давним-давно, в її минулому житті, він звався сотником Браном.

Старий перевів очі з її обличчя на обличчя зляканого хлопчика. Той відвернувся, ховаючись. Жінка ласкаво, але твердо відірвала його від себе, примусивши поглянути на старого. Старик придивився, і брови його з’їхались на переніссі.

Так само не кажучи ні слова, старий махнув рукою, запрошуючи йти за собою. Знов потяглися коридори; старий ступив на платформу, дочекався, поки на неї стануть жінка з хлопчиком, і смикнув мотузку. Ударив дзвін. Платформа здригнулась і почала підійматись.

Мимо пропливали вікна, з яких відкривався краєвид на площу, потім на селище, потім на ущелину. Хлопчик нічого не бачив, уткнувшись обличчям у материну сукню. Вона мружилась, пригадуючи: підйомники були в замку й раніше… Але таких величезних, швидких — ніколи… Десь робітники крутять коловорот чи ступають у колесі, їх має бути багато, робота злагоджена…

Платформа спинилась. Жінка, смертельно утомлена від цього довгого шляху, ослабла від хвилювання й страху, ішла тепер, мов у тумані. Хлопчик плівся, тримаючись за її руку; війнуло свіжим повітрям, знову відкрився день — вони опинилися ніби в саду. Дрижало на вітрі зелене листя, що обвивало решітку балкона, терпко пахли квіти, й дзюрчала вода.

— Добридень, Джаль.

Вона повернулась.

Той, зустрічі з яким вона чекала багато років, стояв з розгорнутою книжкою в руках. Його чорні, глибоко посаджені очі гляділи без здивування, без гніву, без радості. Поряд у кріслі сиділа жінка і, ні на кого не зважаючи, перебирала гострі скалки в глибокій вазі. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.

— Ти впізнав мене, — пробурмотіла незвана гостя й низько вклонилась.

— Ще б пак, — сказав володар камінного замку. — Хто тут у нас?

Він поклав книжку на край столу. Підійшов до хлопчика, узяв його за підборіддя, розвернув обличчям до себе. Дитина, й без того бліда, поблідла ще більше.

— Уже великий, — задумливо сказав володар. — Що вмієш робити?

— П-печірки… пасти…

— У науку до кухарів підеш?

І не дожидаючись відповіді, випустив хлопчика, повернувся до Брана:

— Сотнику, скажи Шлопові… Хай розпорядиться. На кухні просили хлопців у кухарчуки. От хай і навчають.

Жінка на ім’я Джаль стояла ні жива, ні мертва.

— У тебе є ще діти? — спитав володар.

— Є. Дочки. Дві…

Вона дивилась, піднявши лице. Людина перед нею здавалася страшно, недосяжно високою і такою ж далекою, хоча була поряд. Здавалось, простягни вона руку, щоб торкнутись краю його плаща, — не дотягнеться. Рука пройде крізь порожнечу.

— Джаль?

Вона мовчала, стримуючи сльози.

— У мене багато дітей, — сказав він м’яко. — І всі хлопчики, і всі схожі на мене. Скоро можна буде влаштовувати загін із маленьких однакових гекса… Знаєш, я радий, що ти вижила. Я згадував тебе, чесно.

Жінка, яка схилилася над скалками в чаші, кинула на прибулицю швидкий холодний погляд. Камінь у неї на пальці м’яко мерехтів.

— При кухні йому не дадуть пропасти. — Володар усміхнувся. — Але якщо ти розраховувала на більше, ніж місце кухарчука, тобі краще забрати його. Вирішуй зараз… Або можеш вирішити пізніше, приїхати й відвезти його додому в будь-яку хвилину. Я зрозумію.

* * *

Жінка вийшла, супроводжувана сотником Браном. Хлопчик плівся, понуривши голову, і тільки в дверях озирнувся на високого страшного чоловіка, який, зі слів матері, доводився йому батьком.

Зімкнулись дверні стулки.

— Він і справді на тебе дуже схожий, — сказала Яска. — А вона хто така?

— Перша, — сказав Розвіяр.

— Правда?

Він сперся на решітку балкона, глибоко зітхнув:

— Шпигуни повідомляють: в Імперії знову бунти на околицях.

— Чудово. Чим більше земель вони зберуть разом, тим важче буде стримати їх у шорах.

Яска склала разом дві скалки. Зубчасті краї злились, так що не стало видно тріщини.

— Ти навіть не спитав, як його звати.

— Кого?

— Твого сина.

Він дивився на протилежний бік ущелини. Горбились мости через потік, тяглися вгору звивисті дороги. Поспішав, здіймаючи куряву, вершник із поштовою сумкою.

— Мені душно. — Розвіяр розстебнув комір.

— Душно, тому що не воюєш? — Яска обережно перекладала скалки. — Тому що твої землі живуть у мирі й достатку, володарю?

На її лиці не було ані зморщечки, але в волоссі світліли сиві доріжки, і нервові руки здавалися дуже худими. Розчути іронію в спокійному голосі могло тільки уважне, натреноване вухо.

— Я добрий, — крізь зуби пробурмотів Розвіяр. — Мені дуже хочеться ощасливити ще сотню-другу земель. Я навіть знаю, хто наступний у черзі за щастям. Коли ти закінчиш?

— Не квап.

Розвіяр провів поглядом поштаря, що заходив за гребінь. Нагори, які ненавиділи будь-яку залежність, усе тісніше зливалися з його новою країною: забагато спокус. Відкриті дороги, теплі будинки й багаті ринки, дешеві продукти, школи, слава на службі володаря; діти, які підростали в печерах Нагір’я, мріяли коли-небудь одягнути чорну зі сріблом куртку вартівника. Дороги, прокладені з Нагір’я до замку, ніколи не порожніли.

— Мені потрібна зброя, Яско. Якщо виявиться, що вся ця морока з вогнем даремна…

Руки, перебираючи скалки, здригнулись. Гострий край зачепив шкіру. З маленького порізу виступила кров. Яска злизнула темну краплинку:

— Мені потрібні ще кочегари. Люди швидко ламаються на цій роботі.

— Скільки?

— Десяток.

— Добре. Коли ти покажеш мені хоч який-небудь результат?

Яска задумалась, дивлячись на скалки.

— Я роблю все, що в людських силах. Якщо накажеш — зроблю все, що в нелюдських.

Вона підвелася, пряма, гордовита. Пелена темної сукні м’яко торкнулась підлоги.

— Ти кохав її? — спитала неуважливо. — Джаль?

— Так, — відповів він не задумуючись. — Дуже.

* * *

Світловолосий хлопчик сидів над аркушем, виводячи літери стиснутим у пальцях пером. Його губи були щільно стулені. Сльози крапали на аркуш, розмиваючи написане.

— Дарунку, пора спати…

— Розвіяр сказав, що мої літери схожі на катованих черв’яків.

— Володар мав на увазі, що тобі треба постаратись. Але не сидіти за столом усю ніч!

— Розвіяр сказав… Не чіпай мене! Катовані… черв’яки… він сказав, щоб я не вставав, поки не напишу добре!

— Володар мав на увазі…

— Я знаю що він мав