Читати книгу - "11/22/63"

— Зателефонуйте мені, коли зберетеся виїжджати звідси. Це все, чого я прошу. Подзвоните мені й скажете: «Містере, це мама Розетти, ми переїжджаємо». От і все.

Я бачив, як вона зважує. Це не забрало багато часу. Десять доларів були більшою сумою, ніж її чоловік отримував за цілий день роботи під пекучим техаським сонцем. Бо «Трудові ресурси» нічого не бажали знати про півтори ставки за роботу в святкові дні. І він про ці десять доларів нічого не знатиме.

— Дайте мені ще сімсятп’ять центів, — промовила вона, — на міжміський дзвінок.

— Ось, беріть бак. Розгуляйтесь трохи. І не забудьте.

— Не забуду.

— Авжеж, не варто. Бо якщо забудете, може так трапитися, що я розшукаю вашого чоловіка й перекажу йому. Це важлива справа, місіз. Для мене важлива. Як вас, до речі, звуть?

— Айві Темплтон.

Я так і застиг там, серед пилу й бур’яну, серед смороду лайна, напівперевареної нафти та пишного пердючого аромату природного газу.

— Містере? Шо з вами? У вас такий забавний вигляд став раптом.

— Нічого, — відповів я. І може, й дійсно в цьому нема нічого. Темплтон й зблизька не таке вже рідкісне прізвище. Авжеж, людина здатна переконати себе в будь-чому, якщо добре постарається. Я сам ходячий, говорючий тому доказ.

— А вас як звати?

— Мене звати Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.

На цей жарт рівня початкової школи її обличчя врешті розпливлося в усмішці.

— Зателефонуйте мені, місіз.

— Йо, окей. Ви вже їдете. Як побачите на зворотній дорозі ту мою малу чортову курву, то, мо’, зробите мені ласку.

Повернувшись до Джоді, я побачив у себе на дверях приколоту кнопкою записку:

Джордже…

Чи не зателефонуєте мені? Потрібна допомога.

Сейді (котра знов у халепі!!)

Що це могло означати? Я увійшов до будинку, зателефонував і дізнався.

4

Зламала собі стегно мати тренера Бормана, котра жила в санаторії для літніх людей в Ебіліні[418], а наступної суботи в ДКСШ запланована танцювальна Вечірка Сейді Гокінс[419].

— Тренер умовив мене чергувати з ним на танцях! Сказав, я цитую: «Як ви можете опиратися, коли це свято практично має ваше ім’я?» Лишень на минулому тижні це було. І я погодилася, мов та дурочка. А тепер він їде до Ебіліна, а я з чим залишаюся? Як мені самій наглядати за двома сотнями статево стурбованих шістнадцятирічних дітей, котрі вихилятимуться у твісті й філлі[420]? Не уявляю! А якщо хтось із хлопців принесе з собою пиво?

Я подумав, що дивно було б, аби хтось його не приніс, але вирішив, що краще цього не казати.

— А якщо бійка раптом трапиться на автостоянці? Еллі Докерті казала, що одного разу в минулому році на танці вдерлася зграя хлопців з Гендерсона і в результаті двоє їхніх і двоє наших потрапили до шпиталю! Джордже, ви можете мені допомогти? Будь ласка!

— Чи не запросила мене щойно Сейді Дангіл на Вечірку Сейді Гокінс? — промовив я, посміхаючись. Думка про те, щоб піти з нею на танці, аж ніяк не могла змусити мене спохмурніти.

— Не насміхайтеся! Це не жарти!

— Сейді, я залюбки з вами туди піду. Ви подаруєте мені букетик, щоб я зміг приколоти його до корсажа?

— Я подарую вам пляшку шампанського, коли на те пішлося. — Вона поміркувала. — Проте ні, не з моєю зарплатнею. А от на пляшку «Холодної качки»[421] вистачить.

— Початок о сьомій тридцять? — Насправді я знав. Оголошення висіли по всій школі.

— Так.

— І це ж будуть танці тільки під платівки? Ніякого бенду? Вже добре.

— Чому?

— Музиканти живих гуртів вміють створювати проблеми. Якось я чергував на шкільній вечірці, де барабанщик продавав домашнє пиво в перервах. Досвід доволі «приємний».

— Там були бійки? — в голосі її почувся страх. А також заінтригованість.

— Аж ніяк, але наригалися досхочу, всі кому було не ліньки. Пиво виявилося п’янюче.

— Це у Флориді було?

То було у Лізбон-Фолзі, у 2009, тому я відповів їй — так, у Флориді. А також знову підтвердив, що радо почергую разом з нею на гоцалках.

— Дуже вам вдячна, Джордже.

— З усім моїм задоволенням, мем.

І це було істинною правдою.

5

Організацією Вечірки Сейді Гокінс займався Пеп-клуб, і попрацювали вони суперово: зі сволоків над залом висіло безліч стрічок (сріблястих і золотих, звісно), повно було замішаного на імбирному елі пуншу, хрусткого лимонного печива та тортиків «Червоний оксамит»[422], постачених «Майбутніми домогосподарками Америки»[423]. Наш факультет мистецтв — маленький, проте беручкий — створив картонну фреску, на якій було зображено безсмертну міс Гокінс, котра ганяється за годящими холостяками Собачої Тічки[424]. Більшу частину цієї роботи виконали Метті Шо та подружка Майка, Боббі Джилл, і обидві дівчини заслужено пишались результатом. Я загадався, чи так само пишалися б вони, якби це відбувалося років на сім-вісім пізніше, коли дівчата з першої хвилі боротьби за розкріпачення жіноцтва почали палити свої ліфчики на демонстраціях за повні репродуктивні права. Не кажучи вже про написи на їхніх майках, типу: Я НЕ ВЛАСНІСТЬ та ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД.

Діджеєм і майстром церемоній на вечірці виступав Доналд Белінгем, десятикласник. Він прибув з абсолютно неймовірною колекцією грамплатівок, яка займала не одну, а цілих дві валізи «Самсоніт»[425]. З мого дозволу (Сейді просто стояла й спантеличено дивилася) він підключив два програвачі «Вебкор»[426] і передпідсилювач свого тата до шкільної звукової системи. Спортзал був достатньо великим, щоб забезпечувати природну реверберацію, і після пари фонових завивань Доналд добився приголомшливо потужного саунду. Хоча й народжений у Джоді, Доналд був постійним мешканцем Роквіла в штаті Деді Кул[427]. Носив окуляри з товстими скельцями в рожевій оправі, слакси з високим поясом та двоколірні туфлі такого гротескно-консервативного фасону, що сказитися можна, я вам це кажу. Вибухові розсипи прищів на його обличчі вінчала бріолінова зачіска «качача гузочка», як у Бобі Риделла[428]. Скидалося на те, що перший поцілунок від справжньої, живої дівчини він отримає десь у сорокадвохрічному віці, але з мікрофоном він управлявся швидко й весело, а його колекція дисків (яку він називав «скиртою пластмаси» або «саунд-мавзолеєм Донні Б.») була, як уже зазначалося, неймовірно багатою.

— Вгатимо по стартеру, розпочнемо вечірку з подиху минувшини, з рок-н-ролового релікта з кладо-драйвовища крутезності, із золотого стандарту, з пласту, що багато значить, ворушіть ногами під скажені гами «Денні… і його ДЖУНЬЙОРІВ»!